і луки, яке роздолля панує там, як шелестить хвилею шовкова ріка. Я легко все це уявляв і відчував, бо ж народився й виріс на ріці, трохи іншій, ніж Десна, – на Пруті, гірському, рвучкому, швидкоплинному. Та оскільки до Чернігова ми пливли теплоходом Десною, то й тут відчувалася співзвучність слова й реальної картини. Бо водночас у ньому жили і письменник, і кінорежисер.
Микола Степанович був блискучим оповідачем, усе миттєво оживало порівняннями, метафорою в його слові, западало так глибоко в душу, що потім ще довго відлунювало й ментрожило душу й уяву. Незчулися, як дісталися до Києва. Столиця одразу притлумила всі враження від чарівного мальовничого Седніва, де посеред луків на півсвіту височіє могутній дуб Тараса Шевченка, безпритульного Батурина, куди напросився поїхати на виступи замість когось зі столичних літераторів, і був вражений як історією цієї столиці гетьмана Івана Мазепи, так і її гостинним людом, серед якого розшукався і мій родич, про існування котрого в цьому містечку навіть не здогадувався… Ще більше засмутило мене те, що через якусь мить чи дві мені доведеться розпрощатися з Миколою Степановичем. Можливо, й назавжди. І саме цієї фатальної миті почув його рівний голос, у котрий устиг не більш ніж за годину-дві спілкування безтямно закохатися.
– А може, ми продовжимо десь у Києві нашу дружню розмову, Мирославе?
– Звичайно. Тільки де? Хіба в «Енеї», Миколо Степановичу?..
– Та в якому ще «Енеї»? Я туди не ходжу. У мене вдома, звичайно. Гукну ще Петра Осадчука, Льоню Горлача, моїх сусідів, і посидимо трохи, погомонимо, якщо ви, звичайно, не проти.
Я ще більше зніяковів. Бо непокоїла оця його шаноба до моєї скромної персони. Відчував природність інтонації, але якось не вірилося, що й ти заслуговуєш такого ставлення. Проте відступати було пізно, зрештою, мені страх як не хотілося цього робити. До потяга на Чернівці мав ще півдня, тож пропозиція була солодшою за майський мед, бо відчував: неспроста запросила нас до себе ця людина з непідробною посмішкою в живих молодечих очах.
Вразила навдивовижу проста і скромна обстановка у квартирі на п'ятому поверсі на тодішній вулиці Чкалова, а нині Олеся Гончара. Та, власне, Микола Степанович навіть не дав мені оговтатися, бо заки ми забігали за «припасами» до гастроному, то буркітлива Тамара Михайлівна, родичка Вінграновських, встигла накрити стіл на кухні, і ми з корабля – на бал. Неквапом точилася розмова, і якраз не довкола літературних тем, а про життя, хоча цікавило мене тоді все. Не впізнавав, одначе, я ні Петра Осадчука, ні Леоніда Горлача, який мовчав у пшеничні вуса, водив поглядом, по черзі надовго зупиняючись на кожному з нас. Але що найбільше вразило – мовчання Осадчука. Куди й позникали його віршовані дотепи-кпини, якими він у Чернігові позакидав усіх з ніг до голови! Особливо сипав ними, коли їхали до Батурина. Олесь Лупій, здається, почав трохи гніватися на нього. Аж тут – тиша! Ні, не тиша – говорив господар. І його слова так слухняно й безболісно влазили в наші голови, ніби й насправді там – їхнє місце.
