а що воно таке, та відповіді не знаходитиму. Може, відшукаю її в цій книжці. Бо ж для чого й творимо, якщо не для пізнання самих себе й для розкриття найпотаємнішого?
З Наливайком я зустрівся знову аж наприкінці року, коли перша частина роману Вінграновського була надрукована в журналі «Вітчизна», а на початку наступного у двох числах – закінчення. Досі пам'ятаю, як уповільнено читав, так не хотілося мені назавше розпрощатися з великим українським героєм – одним із перших, який задекларував на своєму знамені незалежність української держави. І перше ж враження мене окрилило. Має наша література великий, геніальний твір, яким може сміливо пишатися. Не задумувався тоді, чи це історична проза, чи в ній більше міфолого-фантастичного. Та й навіщо? Куди важливіше збагнути, що український народ – це великий народ, який зміг згуртуватися й перемогти. Такі масштабні твори, як «Северин Наливайко», підносять його гідність до нечуваних висот. Міфологізуючи власну історію, ми не канонізуємо її, а оживлюємо, осучаснюємо, наближаємо до самих себе, щоби ще відданіше любити й вірити в нас самих, а не в якісь потойбічні (читай – сусідські, «братні») сили.
Трохи згодом, на одному зі спілчанських пленумів у Києві, почув дуже високу оцінку роману з уст академіка Івана Дзюби, а через чотири роки прочитав у його передмові до «Северина Наливайка» (Київ: Веселка, 1996) таке високе одкровення: «Результатом багаторічної праці Миколи Вінграновського став дивовижний твір, аналогію якому важко знайти в історичній романістиці. Це не даність історії, це магія історії, міф історії. Історія чиниться в ньому як простодушно-вигадлива казка і водночас як алгоритм суспільних і національних сил. У технологічний ландшафт роману рельєфно вписалися різні національні стихії середньовічної Європи і Азії, та водночас картина історії у Вінграновського, сказати б, радісно-україно-центрична – при всьому незаздрісному відчутті її всесвітності» (с. 7). І далі, опанувавши «мистецтвом історичної панорами й хроніки, мистецтвом оперування великою масою фактичного матеріалу, мистецтвом розумування і філософствування навколо цього матеріалу» (Іван Дзюба, там же), він вдало перепускає історію через власний поетичний світ, викристалізовує її, тобто не відтворює, а створює нову її якість, яка спроможна постати живою перед новими українськими поколіннями й емоційно впливати на них.
Досі дивує, чому в українській літературі так мало й поверхово написано про цей геніальний, наскрізь новаторський роман? Нові покоління критиків, літературознавців, як і літераторів, хибують приблизно одним і тим самим, будь-як, тільки не так, як уже писалося. А де ж собака заритий? Можливо, й на це питання знайдеться відповідь у моїй книжці. Тим паче не мене одного глибоко непокоїть сучасний модерн. Зокрема, Леонід Талалай у передмові до «Вибраних творів» Миколи Вінграновського (Київ: Дніпро, 2004) слушно наголошує: «Біда більшості наших новаторів не в тому, що вони відмовляються від традиційних форм, експериментують із синтаксисом, прагнуть створити свою поетику, а в тому, що роблять вони це все безграмотно,
