Довженко міг би створити про нього, вождя, кінофільм на віки. Довженко став в'язнем свого таланту. Він опинився на легальному засланні у Москві, замордований недовір'ям і підозрами, часто впадав у розпач» (М. Вінграновський. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – С 776).
Микола Степанович для мене постав однаково величним як у поезії, так і в прозі та кіно. Його вміння передати душу свого героя через власне світовідчуття як Наливайка поетичного й прозового, так і Довженка чи велетів України Хмельницького, Мазепу, Сагайдачного, Данила Галицького в серіалі «Чотирнадцять столиць України», – вражає досі. Треба було безмежно любити народ і його історію, а з нею і її героїв, щоби так пристрасно й велично увіковічити їх у слові і на кіноекрані. Значить, у багатьох поглядах на життя вони були близькими чи однаковими.
Після кожного сеансу ми поверталися із залу до кабінету Василя Івановича, де вже очікували нові шанувальники. Треба було бачити, як зустрічав їх Микола Степанович, – ніби найрідніших, давно знайомих. Із багатьма подовгу спілкувався, розпитував про все на світі. Пам'ятаю, як до нас підійшли поет Борис Бунчук, критик і літературознавець Віктор Косяченко, режисер Василь Селезінка. Ці імена Вінграновському були знайомі. Та зустріч у кінотеатрі викликала багато запитань, емоцій, хвилювань. Відтак, після моїх наступних зустрічей з Миколою Степановичем він обов'язково перепитував мене про цих людей, інших знайомих йому чернівчан. Він охоче дарував свої книги з автографами, так само радісно приймав їхні подарунки. Це був особливий ритуал. Письменник понад усе шанував подаровані книги, перечитував їх, відгукувався.
Перший, завше найважчий, день усі ми гуртом відбули на славу. Після нелегкої дороги з Києва я гадав, Микола Степанович забажає усамітнитися, щоби відпочити. Та він був ще бадьоріший, піднесеніший, ніж зранку. Продовжували спілкування з гостями прямо в кінотеатрі, де буковинські майстрині на чолі з дружиною Василя Івановича Оксаною влаштували справжнісіньку виставку кулінарних шедеврів, аж до вишуканих гуцульських і буковинських страв. Директорський кабінет ледве вміщав усіх бажаючих поспілкуватися з Вінграновським і Ткачем. Буковинську інтелігенцію представляли письменники Віталій Колодій, Борис Бунчук, Володимир Вознюк, Віктор Косяченко, професор університету Надія Бабич, режисер телебачення Василь Селезінка, педагоги, художники, просто шанувальники поетичного слова.
Чи не єдина обставина, а саме історичний матч у Лізі чемпіонів київського «Динамо» із московським «Спартаком», трішки обмежувала нас у часі. Бо Микола Степанович виявився затятим уболівальником столичної команди. Про це він мені сказав завчасно. І ми домовилися дивитися матч разом у його готельних апартаментах, при цьому не ображаючи гостинних господарів, які потрудилися на славу.
Тим часом вечірка тривала. Після кількох тостів-вітань на адресу гостей, як це заведено на Буковині, слово надали Миколі
