знявшись у кількох ролях, він відмовився від подальшої праці в художньому кіно, взявшись за документалістику, якою займався і раніше. Чим вона привабила його, неважко здогадатися. Він знайшов шлях до її оживлення, реанімації після радянської контрпропагандистської наруги, примітивної заідеологізованості.
У роки становлення незалежної держави годі було й шукати кращої ідеї, ніж розповісти про нашу прадавню багатющу драматичну історію мовою документального кінематографа. Чому саме чотирнадцять столиць? Про це згодом напише сам автор у невеликій книжці, що витримає кілька перевидань, буде перекладена європейськими мовами, у тому числі й румунською. З моєї легкої руки за переклад візьметься відомий румунський поет і перекладач із Чернівців Мірча Лютик. Та це буде згодом. А нині ми говоримо про геніальний задум Вінграновського. Мене, зокрема, зацікавило, де, за його переконаннями, знаходилася столиця України часів визвольних змагань 1941—1954 років, коли на два фронти із фашистами й радянськими військами воювала Українська повстанська армія під проводом Організації українських націоналістів. Він надовго замислився, вдивляючись кудись далеко, аж у сорокові роки.
– Непросте запитання. Я думав про це, але якогось остаточного висновку не дійшов, хоча мав намір знімати про ці надтрагічні події документальну стрічку. (Про це ж пише в одному із листів, згаданих вище й опублікованих у журналі «Кур'єр Кривбасу». – М. Л.) Але про столицю, чесно кажу, якось не замислювався. А ви як міркуєте?
– Була столиця, Миколо Степановичу, ще й яка! Космач! Там, де наші повстанські війська дали великий справжній бій енкаведистам і перемогли їх, узявши чималу кількість карателів у полон. Саме там, у найвищих горах, влада завжди належана гуцулам, ще з часів Київської Русі та незламного Олекси Довбуша – аж до подвигів українських повстанців у середині минулого століття.
– Мабуть, доведеться додавати до мого кіносеріалу ще й вашу столицю Космач, – ніби жартома і наче й серйозно промовив Вінграновський. Та, забігаючи наперед, скажу: не зробив він цього, як і не зміг зняти, крім Сагайдачного, більше фільмів. На заваді стала, насамчас, кучмівська фінансова політика, основним гаслом якої ціле десятиліття буде безмежне безгрошів'я на все, що варте найвищого поцінування.
Василь Кузьмін придумав, а точніше, розумно запозичив з минулих часів, як заповнювати зали кінотеатрів, навіть таких великих, як «Чернівці», школярами і студентами, викладачами, просто прихильниками української культури і мистецтва. Він зі своїми бойовими соратниками з ранку до ночі їздив і ходив школами, технікумами, училищами, вузами й запрошував молодь на кіносеанси. Звичайно ж, попервах це викликало в директорів деяких навчальних закладів і спротив, і обурення, особливо коли мова заходила про кінострічки, присвячені визвольним змаганням. Вони один поперед одного галасували про «нєзалєжность України і… свободу вибору». Він теж гучно обурювався, висловлюючись
