голуби,І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,
І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь, небесна тінь!
Під небом зустрічі й розлуки
Карпатських вин таємні руки
Нам загойдали далечінь.
І час гойдається, і гори,
І день, і ніч, і щастя, й горе —
Чи не гойдаємось і ми?
В зіницях просторінь безмежна,
Як світ у птиці під крилом,
І – качка дика обережна —
Нога гуцулки під столом…
Я так ніколи і не випитав у Миколи Степановича, чи пам'ятає він ту гуцулку, чия обережна ніжка дикою качкою плавала під столом, та достеменно знав, хто був той Михайло з голубим поглядом від «поетичного щастя». Саме на запрошення Михайла Ткача, який наприкінці 50-х років мешкав на Буковині, і приїжджав тоді вперше Микола Вінграновський у Чернівці. Побували й у Вижниці, про що не раз згадували, коли відвідали Німчицький, Шурдинський та Сокільський перевали в буковинських Карпатах.
Далеко за північ Микола Степанович таки тихенько попросив мене провести непогамовне товариство додому, а самому повертатися, бо ж місця вистачить у його люксівському номері. Та провівши колег, не наважився більше його турбувати, чудово розуміючи, що перед тим була ніч у потязі, напружений день з кількома виступами і не менш динамічний фінал. Зрештою, й наступного дня Василь Іванович «по-капіталістичному визискував» дорогих гостей, а під вечір я таки переконав його, що варто виїхати хоч на годинку-другу на природу, яку Вінграновський обожнював, і було би несправедливо зачинити його у стінах кінотеатру й готелю.
Із часом ми таки трохи не розрахували, доки збиралися, доки всідалися в мікроавтобус, і коли виїхали за місто в бік румунського кордону, далеко виїжджати не наважилися. Минаючи Коровію, село під Чернівцями, Микола Степанович утішився незвичною географічною назвою (він ніколи й ніде байдуже не проминав жодної з них, запам'ятовував, перепитував про її походження). Приблизно після повороту в село Валя Кузьмина розгледіли у видолинку невеличкий колгоспний ставочок, як овальне дзеркальце у траві, і ми, порадившись, з'їхали до нього, відмовившись добиратися до рідного Ользі Кобилянській села Димка, де вона писала свою геніальну «Землю» і де зараз знаходиться меморіальний музей. Осінні краєвиди тут особливо ваблять незвичне до них око. На пагорбах повитягувалися стрункі букові гаї. А коли оглянутися – як на долоні східна околиця Чернівців з непривітними панельними коробками-будинками, які здалека, одначе, при західному сонці виглядають святково й піднесено.
Та ранні сутінки оповивають землю такої пори швиденько. Ми ледве встигли натягати з недалекого узлісся сухого хмизу й розпалити вогнище, аби не вечеряти в темряві. Раптово потьмяніли обриси довколишніх пагорбів, ще не прихоплених осіннім багрянцем, позливалися в суцільну темну стіну дерева, коники на віддалених
