Мішок спорожнів, але тепер можливості терезів були невичерпними. На них можна було зважити будь-яку кількість золота – від найдрібнішої порошинки до багатьох фунтів. Мамона[17] запустила свої загребущі руки у саме серце Кента. Вечірнє сонце зазирнуло у відчинені двері й осяяло терези з їхнім жовтим тягарем. Дорогоцінні горбики, мов золотаві перса бронзової Клеопатри, ніжно сяяли у його променях. Час і простір зникли.
– А щоб я пропав! У тебе золота на кілька гіней стане, їй-богу!
Джейкоб Кент рвучко озирнувся, простягаючи руку до своєї двостволки, що лежала поруч. Але, побачивши лице непроханого гостя, він очманіло сахнувся назад. То було обличчя Чоловіка зі Шрамом!
Чоловік з цікавістю позирнув на нього.
– Ну, та не бійся, – мовив він, примирливо махнувши рукою. – Я тобі нічого не зроблю, і твоє кляте золото мені теж ні до чого… Та ти здурів, чи що? – додав він, бачачи, що обличчя Кента блищить від поту, а коліна трусяться. – Чого ти мовчиш, наче язика проковтнув? – провадив він далі, поки Кент силувався перевести подих. – Чи тебе заціпило? Що тут у біса коїться?
– Д-д-де це ви дістали?.. – нарешті спромігся вимовити Кент, вказавши тремтячим пальцем на страшний шрам, що перетинав щоку прибульця.
– Та це один морячок пригостив мене ганшпугом від грот-бом-брамселя. А чого ти лізеш не в своє діло, скажіть на милість? А щоб я пропав! Чи тобі, мо', не до вподоби мій шрам? Мо', він таким панам, як ти, очі ріже? В чому справа, га?
– Ні, ні, – заперечив Кент з кислою посмішкою, безсило опускаючись на стілець. – Мені просто цікаво…
– Ти колись бачив такий шрам? – грізно спитав гість.
– Ні…
– Краса та й годі, правда?
– Атож, атож, – закивав головою Кент, бажаючи задобрити свого дивного відвідувача. Проте він аж ніяк не чекав, що його спроба бути ґречним викличе такий спалах гніву.
– Ох ти погань, юшка ти смердюча, квач облізлий! Хочеш сказати, що найбільше страхіття, яким Господь Бог затаврував людське обличчя, – це краса?.. Що ти маєш на увазі, ти…
І лютий син моря вибухнув зливою химерних прокльонів, у яких мішалися боги, чорти, чудовиська й люди у всіх можливих поєднаннях. Він лаявся з таким завзяттям, що Джейкоб Кент остовпів. Він зіщулився і підвів руки, наче боронячись од нападу. Вигляд у нього був такий безпомічний, що моряк раптом обірвав на півслові свою пишну заключну промову і розреготався, як навіжений.
– Сонце геть спаскудило дорогу, – мовив Чоловік зі Шрамом у перерві між громовими вибухами реготу. – І я можу лише сподіватися, що тобі буде приємно провести час у товаристві добродія з такою пикою, як у мене. Ану, розпали вогонь у своїй кочегарні, а я поки розпряжу та погодую собак. І дров не жалій, чоловіче: їх у лісі на всіх вистачить, а в тебе повно вільного часу, щоб помахати сокирою. І ще принеси відро води. Ну-бо,
