вшанування героїв та героїчне в історії» (1841). Герой, вважав Карлейль, – вогнистий згусток всесвітнього життя, покликаний запалити світ, а відтак – наповнити його енергією творчого оновлення.
У контексті філософії Карлейля псевдономізація Яновського діставала важливий відтінок – потребу нового, яке, за законами героїчної душі, є синонімом не стільки того, чого досі не було, скільки складного, недоступного для сприйняття всіх, оскільки стосується таких цінностей, які для інших або зайві, або чужі, або недосяжні. Відтак відоме одкровення письменника: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова, і кожне місце – дорога»[67] – розкриває не тільки потяг до пригод, а й до непростого, незрозумілого, енігматичного, чим завжди було все, що не полишає сліду, як, скажімо, птах у піднебессі, риба у воді або змія на скелі.
Галина Хоменко.
Оповідання
Роман Ma[68]
Цей невеличкий увраж[69] я вважаю данню моїй молодості. Я хочу додивитися в слові, яке стоїть назвою, нових розумінь, нового змісту. Я маю віддати дань молодості.
1. Ma
Ви відгадали – я хочу топтати романтичні полині. На ноги посиплеться гіркий пил, гіркий пил. Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині.
Полинь росте на місцях минулих подій – там, де згадати треба життьові пригоди. Настойка з полиневого цвіту виганяє з тіла будь-яку лихоманку. Скот не пасеться на полинях, і пастухи вважають, що спати під полинем – небезпечно. Буде гірко в носі, буде гірко в роті й буде в голові рій ос.
Торкнувшись медичних можливостей трави, зауважимо, що полинь ніякої ролі в нас грати не буде. Хіба що лежатиме Ma на ній колись – тоді, як сонце буде великою раною.
Ви здивуєтесь: ніколи Ma не може виїхати з Києва! Ви не повірите, що вона проміняє Київ на полині. Але: хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин дороги? Хіба буття не опреділює? Коли сидимо ми вдвох тихо й дивимось на блакить і на зорі, на місяць і на роси, – хіба цього не виростило нам минуле буття? Та й чому хтось інший з нас п'є пляшку з білою головкою й жадібно тисне потім свою тремтячу сарну, не дивлячись на блакить і зорі? Чому?
Ma не міняла б Києва на полині – бо Ma була справжньою киянкою й знала, що її місто – найкраще за всі міста. Я її назвав – Ma. Можна було назвати більше шаблоново. Але слово Ma – для мене символ жінки. Це – ім'я жінки серед тисяч безхвостих пав.
Я не стану оповідати, якого кольору в неї були очі, солодко чи ні колисались перса, і як міцно ставала на тротуар її нога. Коли вона дивилась на вас, незнайомого, – це був погляд із лаврської дзвіниці. Другим разом – вона з очима входила до вас усередину. Тоді ви могли відчути, що руки в неї холодні й сухі.
Вона,
Перше місце публікації: Глобус. – 1925. – № 3. – С. 6–7. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. -ТІ. – С 38–51.
Увраж – робота, твір
