і медом, і скотом, і хутром, і полотном.
Та мав він сто і десять літ, і не дозволили йому боги здійснити задумане.
З-за моря, з країв далеких і незнаних, раптово, ніби вихор, налетіло плем'я дике й жорстоке – гунни. І ніхто не знав, звідки воно взялося. Одні казали – з країв північних, суворих, де ніколи не показується сонце, де панують вітри, морок, холод, сніг, туман… Другі казали – примчали вони на своїх кошлатих витривалих конях із-за гір високих, пустель широких, морів глибоких і страшною карою звалилися на тутешні племена за гріхи їхні, і зрушили їх з насаджених місць, і розсіяли по світу…[10]
Низькорослі, темні з лиця, з маленькими очицями, до того ж кривоногі, бо змалку звикли їздити верхи, гунни, однак, були широкі в плечах, міцні й сміливі. У чоловіків – ні вусів, ні бороди, а якщо й росли в кого, то рідкі та мізерні. Зате чуба вони ніколи не підстригали, а заплітали, як жінки, в довгі косички… Влітку одягалися в сорочки з мишачих та ховрашачих шкурок, а взимку – в овечі кожухи вовною всередину і вовною назовні. Такі кожухи не тільки добре гріли, рятуючи від морозу та вітру, а й захищали від стріл, списів та мечів. Головне ж – наводили жах на супротивника, бо тому здавалося, що то не люди, а якісь дикі звірі здерлися на коней і мчать наосліп, випускаючи хмару стріл з білим лебединим оперенням і кістяними наконечниками.
І затремтіли готи за Дніпром. У першому ж бою розтрощили їх гунни, вигнали з їхніх становищ, пригнули, як пригинає вітер ковилу. А Германаріхові влучили списом у правий бік, і був би він там і загинув у тому бою, коли б молоді готи не підхопили його на руки й не вирвали з кривавого виру.
Зібралися розгромлені готські вожді на віче. Задумався старий Германаріх. Що робити? Де шукати порятунку? Хто зупинить гуннів? Йти по допомогу до венетів? Просити Божа, щоб гукнув клич по незчисленних племенах і родах своїх і став сукупно з готами супроти спільного ворога?
Кріпко задумався Германаріх. Мучить і пече його рана від гуннського списа.
– Що будемо робити, вельможі? – спитав готських вождів. – Є у нас три можливості: перша – битися до останку і славно загинути, бо перемогти гуннів ми не зможемо; друга – піти до гуннів у підданство і стати їхніми рабами; є, нарешті, третя можливість – об'єднатися з венетами і мати надію на перемогу!
Завирувало віче.
– Ні, ні, тільки не з венетами! Тільки не з Божем! – загукали вельможі, зачеплені за живе втратою венетської данини.
Підвівся молодий королевич Вінітар, онук Германаріха по братові.
– Якщо ми не можемо перемогти гуннів, то піддаймося їм і з їхньою допомогою погромимо ненависних венетів! – вигукнув гарячковито. – А потім, підкоривши собі їхню силу, погромимо і гуннів! Бо гірко й нестерпно буде вільному готові жити під владою чужинців!
– Правильно! Правильно! – загукали вельможі. – Нехай Вінітар іде до гуннів!
Ще нижче опустив голову старий Германаріх і довго сидів мовчки. А потім сказав:
– Мені
Гунни вийшли з Північного Китаю (III – І ст. до н. е.), пізніше вони підкорили Казахстан, Середню Азію, а звідти рушили на захід і осіли на Дунаї, на території сучасної Угорщини, роблячи спустошливі походи на сусідні країни.
