на їхніх дахах з дикою, майже тваринною, але мовчазною радістю стрибали хлопці й дівчата. Шукаючи, що б таке зламати, – причому зламати голосно, із хряскотом, ущент, – рухалися по вулиці, уперше наодинці, сам на сам із містом.
Хлопці робили свою справу без лементу, злобливо й майже спокійно.
З моторошним залізним брязкотом упало на асфальт кілька вуличних гральних автоматів.
Хтось зумів розхитати й виламати огорожу літнього кафе – з огорожі зняли гарні чорні ланцюги, огорожа полетіла в яскраво розфарбовані вікна кафе. Хтось порізався й намотав на роздерту руку шматок атласної штори, витягнутої з кафе разом із гардиною.
Костя Соловий, високий, дуже вродливий дивний тип – у білому піджаці, у білих штанях, у білих гостроносих черевиках, які дивно пасували до його загострених вух вампіра, – схопив чорного ланцюга й, спритно розмахуючи ним, оббивав усі зустрінуті ліхтарі.
До нього не підходили близько – ланцюг робив виразні, важкі кола, і якби не дурний гамір навколо, можна було б почути створюване ланцюгом при круговому русі тихе підвивання.
За вітриною магазину одягу стояли тонкорукі, з маленькими головами манекени, які зображали красунь у коротких спідницях і яскравих кофтинках. Розтрощивши вітрину, красунь витягли й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знівечені, безногі або безголові тіла, які валялися на асфальті.
Схоже, міліції все-таки вдалося відрізати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопців лишилося менше, мабуть, усього осіб двісті. Багато хто вже прямував у двори, розуміючи: довго свято не протриває.
– Менти! – вигукнули десь, і орава рвонула по вулиці нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.
Лунав невпинний дзенькіт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змішані і дрібно перемелені кольори міста.
Серед натовпу снували з відеокамерами журналісти – діловиті й навіть, здається, вдоволені з того, що відбувається.
– Туди! Скоріше! – поганяв оператора чоловік з мікрофоном.
Сашко робив свою справу з ясною головою, відганяючи інші почуття, крім бажання розбити й зламати якнайбільше.
На асфальті, він побачив, лежали плюшеві іграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному ігровому автоматі, – рожеві й жовті, жалюгідні, наче загублені.
Казна-звідки назустріч хлопцям вибіг невисокий майор пенсійного віку.
– Стояти! – викрикнув він, і в його оклику одразу ж відчулося, що йому самому страшно, і він не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався. Назустріч йому біг Веня, не зупиняючись, він підстрибнув і вдарив майора ногою у груди. Той упав, розкинувши руки.
Сашко різко спинився біля старого майора, борючись із бажанням підняти його, допомогти встати, навіть вибачитися.
Майор судомно хапався за кобуру, але потім, замість того щоб
