Ой, тітонько! – він різко обірвав сміх, примітивши щось.
Веня підбіг до вікна першого поверху й забарабанив у скло.
– Тітонько, не йди!
Жінка повернулася до вікна, кивнула головою: «Чого треба?»
– Нас доганяють! Там! Б’ють і доганяють! Відчинить вікно! Доганяють! – Веня почав безумно жестикулювати. Він явно ще не вирішив, кого йому зображувати: плаксивого юного ідіота й тиснути на «тітонько, пожалійте!» або серйозного молодого хлопця, у якого проблеми з законом: «Допоможіть, жіночко! Із кожним може трапитися!» Врешті-решт, дві ці личини безсистемно мінялися на обличчі у Вені, не викликаючи у жінки за вікном довіри.
– Бля, хоч би бабця яка була. Бабця б пожаліла, – вилаявся Веня, коли жінка, так і не відповівши нічого, засмикнула штори, втім, залишившись стояти біля вікна: угадувався її важкий силует.
– У неї, напевно, інші вікна виходять на вулицю… – сказав Сашко й обірвав фразу: і так було ясно, коли жінка бачила, що вони там витворяли, вона їх ніколи не впустить.
– У нас ще хвилини дві… – прикинув Веня, явно прослухавши відповідь. – Сашко, побався! – згадав він, – «побався» було його улюбленим слівцем, яке мало безліч значень, цього разу воно означало: «Зараз я тебе здивую!» – Там попереду нас спортсмен біг, бігун. Легкоатлет, точно. Ранкова недільна пробіжка. Він першим вибіг на спецназ. У червоних трусах. Ех, вони його й нахерячили одразу! Дебіли, бля. Зміцнив здоров’я хлопець…
Пролунали кроки, і Веня застиг з посмішкою на обличчі, а Сашкові захотілося присісти або навіть прилягти.
У двір забіг Льоха Рогов – хлопець звідкись із Півночі. Із Сєверодвінська, здається.
Вони були ледь знайомі, але Сашко вже примітив Льошку – оцінивши його твердий, ненапускний спокій.
– Ви чого тут стоїте? – запитав Льоха рівним голосом.
– Там уже менти? – відповів Сашко питанням на питання.
– Метрів сто ще буде до них. Тут тупик? Сусідній двір, здається, прохідний. Я тут гуляв учора.
Вулиця знову бахнула по очах усім своїм розвалом і розгромом.
– Тачку підпалили! – вигукнув Веня радісно.
У повітрі стояв гамір собачого гавкоту, сирен, свистків.
Сашко примітив ще дві перекинуті машини, одна з них – метрів за сімдесят нижче по вулиці – дійсно, горіла. Ніхто не підходив до неї близько. Тому, схоже, і не з’явилася ще міліція, яка просто лякалася вибуху. Друга – розмірено погойдувалася на даху за десять метрів од хлопців.
Біля неї пританцьовувала під виття сигналки баба-алкоголічка, із брудним обличчям і вологими, немов вивернута щока, губами. Баба посміхалася, розкриваючи беззубого рота.
Трохи віддалік стояв парубок з дипломатом, чомусь тримаючи в руці ключі.
«Це його машина», – здогадався Сашко.
Веня зупинився на мить:
– Чуєш, земеля! – покликав він парубка, який нервово кривив обличчя.
Той обернувся.
– Виключи
