моє мовчання.Весна – це ти, весна – це я,
Це ми під знаком додавання.
Це серця дивні віражі,
Це мрія, наче небо раннє.
Весна. Весна – це стан душі,
А потім вже усе останнє.
Дві тополі біля хати,
Пахне м’ятою вода…
Підростали соколята
Біля рідного гнізда.
Хата вікнами ясниться,
А гніздо – живе тепло.
Підростали горді птиці
І ставали на крило.
Соколята вчули клекіт,
Сил небесних благодать.
Полетіли в край далекий
Долі кращої шукать.
Наліталися доволі,
Повернулись… Та дарма:
Залишилися тополі,
А гнізда уже нема.
Причепурусь… Сорочка модна —
Але нема до кого йти.
Моя душа давно самотня,
Вона в обіймах німоти.
Та хочеться комусь сказати
Своє – утішне і сумне…
Пішли за обрії строкаті —
Хто міг послухати мене.
Тож прошепчу – хай чує небо
Й зоря, що впала у траву.
Хоч їм мені підтвердить треба,
Що я ще є, іще живу.
Я тут родився, тут живу,
Тут біля мене рідні лиця.
Для радості сяйну жагу
Дає мені свята землиця.
Зерно із теплої руки
Паде в ріллю не випадково…
Мене стрічають земляки —
Я чую українську мову.
В садку черешні розцвіли,
До вікон хилиться калина…
Хлібець кладімо на столи,
Щоб сходилась уся родина.
Щоб ми у єдності жили,
Оберігали отчу хату
І домагалися хвали,
Не покорившись супостату.
Моя земля – мій рідний дім,
Горнусь до неї, як до нені.
Їй я завдячую усім,
Бо вже вкарбований у неї.
Дідок старий, як та свіча,
Що догора щодня.
Та затуля йому печаль
Мале собаченя.
Прибилося, коли був сам, —
З довірою в очах…
Тому-то, може, й не згаса
Ще дідова свіча.
Не носи за спиною ножа,
Щоби вдарить ним когось у злості.
І закров’яниться біла постіль,
Й заголосить десь чиясь душа.
Ніж для того, щоб хліби святкові
Врізать і роздать по скибці всім,
Хто прийшов до тебе гостем в дім…
Ніж – для хліба,
Зовсім – не для крові.
Між хмільних та байдужих,
Що не змовкнуть ніяк,
Ти співаєш, мій друже, —
Ресторанний співак.
Пересиливши гуркіт,
З мікрофоном стоїш.
Тим бажасться «Мурка»,
Цей замовив «Камыш».
Ллєш романсове соло
Для поважних персон…
Оксамитовий голос
Під живий саксофон.
До півночі
