дівчини вуста.Щоб розквітло тіло
І міцніла стать,
Щоб її хотілось
В губи цілувать.
…Сигарета в роті,
І стакан вина…
А що буде потім?..
Бог єдиний зна.
Світ гомонить, сміється, плаче,
Вітрина сяє дорога…
Біля стіни стоїть жебрачка
І кволу руку простяга.
Стоїть, мовчить, ховає очі —
Благеньке, зношене пальто.
Хто кинути копійку хоче?..
Ні, не спиняється ніхто.
З-під шарфика сріблить волосся —
Немає сил, нема краси…
Як трапилось, що довелося
На старість вийти і просить?
Чого долоню простягає
Ця жінка з втомленим лицем?
Державо, я тебе питаю:
Що скажеш на питання це?..
Коли вікно своє зачинить
Болюча і гірка жура?..
Стоїть і просить копійчину
Колишня вчителька стара.
Я паростка торкнувсь руками —
Тендітніших немає рис…
Як він на скелі цій, крізь камінь,
Крізь кремінь все-таки проріс?..
Отак і правдонька настійно —
Крізь переплетення густе,
Крізь гори слів, мовчання стіни,
Усе долаючи, – росте!
Я і ти… Й березневе чекання
Із березовим пахом води.
Мелодійна хвилина прощання
Заглядає у шибку… Зажди!
Щось у тиші сховалось значиме,
Розпізнати не вистачить сил…
І вікно за твоїми плечима,
Наче розмах просвітлених крил.
Закони радості єдині,
Хоч, може, різні в них слова.
Вони зажуреній людині
На сонце видають права.
І жодне слово не зітреться
Ні снігом гострим, ні дощем…
Чи на скрижалі свого серця
Ми ті закони занесем?
Строгі лінії, білі лілії…
Звідки це?.. Вже колись було…
М’яко пензлем своєї ідилії
Вимальовую губи й чоло.
Відкликаю незламані рисочки
З молодої, як ранок, жаги.
Та чи пам’яті дальньої вистачить
Докінчить?.. Бо сніги вже… сніги…
Не барабанно… Скрипочкою… Тихо…
Коли зазвучення – пташиною у жмені,
Озветься ніжність і затихне лихо
Для вічного, як всесвіт, одкровення.
Те одкровення у одному слові —
Люблю. А що, мені скажіте, вище?
Усе велике має ув основі
Оце – в любов проросле коренище.
А тиша все ж вагоміша від крику…
Іду туди я, де лапатий сніг
Вкриває землю сонну і велику,
Щоб чистотою наділити всіх.
Уроча тиша зазирає в очі,
Щоб відкривались ми самі собі…
Я тишу цю подарувати хочу
Своїм газдиням – радості й журбі.
Сумління знов шепоче: «Ой, не так,
Не так живеш,
