слові, —Я, пісне, дякую тобі.
Кожний помирає в одиночку…
І з останнім подихом в журбі,
Розірвавши на душі сорочку,
Кожен сповідається собі.
Не згадаєш, скільки з’їв смачного,
Скільки випив у житті чарок,
Скільки взяв для розкоші усього,
Скільки мав для похоті жінок.
А спитаєш в цій прощальній тиші
Сам себе, щоб страх свій відвести:
Чи добро посіяв, чи утішив,
Чи зробив когось щасливим ти?
Лише це, як спокою захочем,
Бо всі інші відчуття – чужі…
Кожен помирає в одиночку,
Не минувши сповіді душі.
Ярмарок нуртує —
Продається все.
Гучно пропонує
Хто що принесе.
Продається цукор,
Продається сіль,
Продається радість,
Продається біль.
І червоне, й біле —
Аж пітніє лоб.
Продається тіло,
Вмочене в сироп.
Продаються очі —
Сором їх не їсть.
Купиш тут охоче
Усмішку і злість.
Продаються лиця
Власні і чужі,
Продаються ниці
Та іще й вожді.
Ярмарок нуртує —
На смак різний крам…
Тільки власну душу
Я тут не продам.
Бо коли в людини
Продана душа,
Нащо все останнє —
Тіло з’їсть іржа.
І тоді не треба
Радості й жури…
Ярмарок нуртує:
Заплатив – бери.
Скриплю пером… Втікаю від зажури,
Ховаюся за лагідні слова,
Щоб не боліла тяжко голова
І не дивилась в серце ніч похмура.
Бо стільки назбиралося лихого,
Щоб збить мене одним ударом з ніг,
Щоб я упав і встати вже не зміг
І не здолав життя свого дорогу.
Я зачиню усім незгодам двері,
Що обвивають тіло, як вужі…
Коли мені нелегко на душі —
Скриплю пером на чистому папері.
Приходить день, немов прозріння,
Коли рельєфніше усе.
І відчувається коріння,
Що крону на собі несе.
І ти не просто, сам собою,
А від землі. І в час сівби
Своєю сієшся судьбою
На ниву іншої судьби.
Коли усе гаразд, коли одні удачі —
Боюся… Це до певної пори…
І, посковзнувшись, знов скочусь неначе
З горбочка втіхи у рівчак жури.
Коли жура як тінь, і не щастить ні в чому,
І голос радості не зве давно мене —
Чекаю й вірю: у вікні нічному
Моя зоря вже скоро спалахне.
Минулося, забулося… Було ж немов учора,
Соталась біла ниточка, а шиє нитка чорна.
Котилося, котилося та й стало під горою,
Озвалося смішиною,
