ним до стіни кнопками. Родичі виглядали строго й урочисто, на відміну від самого Федора Михайловича, котрий час від часу теж забрідав до свого теплого гнізда, в рипучих босоніжках і піжонському кепарі, збирав за нами порожні пляшки і, отримавши бабки за черговий місяць, зникав на подвір'ї між лип. Був травень, трималась тепла погода, подвір'я заростало травою. Іноді, вночі, з вулиці заходили насторожені пари й кохались на лавці, застеленій старими килимками. Іноді, під ранок, до лавки приходили охоронці з банку, сиділи й забивали довгі, як травневі світанки, косяки. Вдень забігали вуличні пси, обнюхували всі ці сліди любові й заклопотано вибігали назад – на центральні вулиці міста. Сонце підіймалось якраз над нашим будинком.
Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника в своєму костюмі – темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відкрив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.
– Привіт, – я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. – Тут така справа, давай до брата мого з'їздимо.
– Для чого? – не зрозумів він.
– Просто так. Подивитись хочу.
– А що з твоїм братом, проблеми якісь?
– Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.
– Так ти в Амстердам хочеш до нього з'їздити?
– Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?
– Не знаю, – завагався Льолік, – я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.
– Так мій брат і працює на станції. Поїхали.
– Ну, не знаю, – невпевнено відповів Льолік. – Краще поговори з ним по телефону. – І допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запізнюємось.
Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату. Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама. Привіт, – сказав я, – брат не дзвонив? Ні, – відповіла вона, – а що? Та так, просто, – відповів я і заговорив про щось інше.
Наступного ранку в офісі знову підійшов до Льоліка.
– Льолік, – сказав, – ну як, їдемо?
– Та ну, – занив той, – ну ти що, машина стара, ще заламається по дорозі.
– Льолік, – почав тиснути я, – брат зробить твоїй машині капітальний ремонт. Давай виручай. Не їхати ж мені електричками.
– Ну, не знаю. А робота?
– Завтра вихідний, не вийобуйся.
– Не знаю, – знову сказав Льолік, – потрібно поговорити з Борею. Якщо він нічим не підпряже…
– Пішли поговоримо, – сказав я і потягнув його в сусідній кабінет.
