їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив за кавою, поговорив з охоронцями, погодував псів чіпсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.
Він вибіг із-за рогу, розпачливо озираючись і відганяючи від себе псів. Льолік засигналив, Боря помітив нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у своєму костюмі й зеленій, доволі пом'ятій сорочці.
– Боря, – сказав Льолік, – шо за хуй?
– Блядь, Льоша, – відповів на це Болік, – нічого мені не кажи.
Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.
– Що це? – запитав я.
– Я музики нам записав, – пояснив Болік. – Щоб по дорозі слухати.
– Та в мене свій плеєр є, – відповів я.
– Нічого, ми з Льошею послухаємо.
Льоша у відповідь скривився.
– Льолік, – засміявся я. – За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?
– Нічого він не вирішує, – ображено відповів Льолік.
– Що хоч за музика? – поцікавився я.
– Паркер.
– І все?
– Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.
– Мудак, – сказав на це Льолік, і ми поїхали.
Від музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за окружну. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.
Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.
– Заправитись потрібно, – сказав Льолік.
– Скоро буде заправка, – відповів я.
– І випити чого-небудь, – подав голос Болік.
– Антифризу, – запропонував йому брат.
На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави. Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне
