ітить зогнила Варшава.Бо сонце щоночі тіка до Європи,
бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
унеможливлює спробу втечі.
Це, певно, посіяна в нас ущербність —
потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава.
Бо, розумієш, ці зіпсовані крани
не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
ти сонно читаєш нічну молитву.
Зійди, освято, на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком…
Moi долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.
Пізно увечері впав сніг
Бинтами бруду на груди.
Нагноєні рани в ліжку тіснім
Зализує хворий Юда.
Солоно-зимовий присмак пустелі,
Що насада звідусюди,
І павутинням звисають зі стелі
Згадки старого Юди:
Нервові рухи, промови палкі,
Посмішок впевненість люта —
В багнетний бій на чолі полків
Ішов Генерал Юда.
Валились мури, знищені вщент.
Повішені висли високо.
І в місто, залите гарячим дощем,
Входило чорне військо.
Біліла сіль, якою кропив.
Кров – предтечею Суду.
І люди похапливо падали в пил
Під ноги Великому Юді.
Так сталася мрія одвічна твоя,
Природна, як все, що сталось.
Та вже непомітно, як у нору змія,
В тіло вповзала старість…
Несли на цвинтар хоругви згризлі.
Плакали важко й нещадно.
І грався в дитячій порожніми гільзами
Його маленький нащадок.
Двадцятого квітня йшов дощ.
Я важко відчинив нефарбовані двері.
Клейка бруківка липла до підошов,
І ми, мов мухи, єдналися з твердю.
До цього був проміжок часу – довгий і рваний,
Повільне чекання і порожня кімната,
Подвір'я холодна переповнена ванна.
І краплі дощу – темні, мов нафта.
А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.
Були сусіди, котрих доводилось терпіти,
І було якесь дурнувате передчуття потопу.
І їхав я, нагору закинувши торбу,
Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,
І вгризався старим черв'яком автобус
У важковпале яблуко дощу.
Зростала депресія – повільно, але значно.
Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,
Бо недавнє піднесення звелося нінащо,
І очі сусідів робились благальними.
Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно —
Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.
Був простір, наповнений вологою ніччю,
І був дощ, котрий так і не вщух.
Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.
Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.
Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.
Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.
Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце —
великий і грішний,
