громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.
– Слухай, Денікін, – почав дратуватися Афоня. – Сідлай свою веломашину і їдь у справах.
Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.
– А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.
– Не мішай! Без тебе тошно! – закричав він на листоношу.
Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.
Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?
– Не знаю, – знизав плечима Ваня.
– Може, сковирнуть? – вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.
– Зараз я тебе сковирну!
– Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.
– Давай сковирнем, – сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.
Останній допивав Ванин компот.
Афанасій приніс стамеску та викрутку.
– Що краще? – В лівій руці він тримав стамеску, в правій – викрутку.
Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.
– Давайте поки викрутку.
Афанасій дав.
Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.
– Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.
Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.
Ваня колупав.
– Є, – мовив він.
– Що там?
– Якийсь ящик.
– Ящик?
– Залізна коробка, здається.
Листоноша підвівся. Афанасій напружився.
– Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.
– А вона велика?
– Нормальна. Так діставати?
– Ти ж мені півстіни розковиряєш.
– Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.
– Ну давай.
Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.
– Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.
– Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.
– Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.
– Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.
З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось – рота відкрити.
– Моє! – раптом викрикнув Афанасій.
– Та ваше, Афанасій, ваше, – скривився Ваня.
– Може, відкриєш, Афонь? – запропонував листоноша.
Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв
