досі залишався.
У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.
– Сергію Валентиновичу, – посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, – за грошима?
– Так і є, – сказав листоноша, – так і є.
Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.
– Ось, будь ласка, – Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. – Розпишіться.
Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.
– Не розпишуся.
– Ні?
– Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.
– Немає, – білявка поправила куценьку зачіску. – Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.
Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!
– Що тут треба заповнювати?
– Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.
Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.
– Коли там у мене день народження? – поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. – так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?
– Що коли? – відволіклася Олінька від розважальної щотижневої газетки.
– Коли у тебе день народження?
– Тридцятого квітня.
– А рік?
– Вісімдесят шостий.
– Не підходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дід твій, Степан, якого року?
– Тридцять сьомого, – злякано прошепотіла Олінька й закліпала безбарвними очима. – Здається…
– Угу, дякую. На, гаси, – і Сергій Валентинович простягнув білет.
Цілий день він просидів у відділенні. Жодного листа чи газети, навіть квитанції до сплати не було. Він сидів біля касирки Надії Миколаївни, жував її бутерброд з телячим язиком та помідорками й бідкався, що спека незабаром звалить його з ніг.
– Та йдіть ви вже додому. Поспіть, може, шось на городі шарувать треба.
Дядя Сергій Валентинович був принципіальним і чесним. В обідню перерву він змазав веломашину, почистив холоші своєї уніформи й сів біля вікна. Вулиця була порожньою, немов Бердичів у період фашистської окупації. Навіть собаки десь поховалися. було видно лише, як парує асфальт і здіймається пузирями смола.
Листоноша мріяв про виграш. «от виграю», – думав він… й одразу губився. Зарплатні та найденої звечора сотні йому вистачить з головою, а що робити з виграшем – він не знав. «Якщо виграю сорок гривень, – думав він, –
