інтонаціях навіть найпростіші слова могли здатися важкими науковими термінами, а найцікавіші речі – неймовірно прісними. Іноді навіть йому самому було нудно, тому він намагався говорити лише у виключні моменти, коли не сказати що-небудь просто неможливо. Лекції він читав повільно, розтягуючи слова, тому перед його парами студенти випивали дві-три порції кави.
Леонід Григорович, навпаки, був жвавою та експресивною людиною, його лекції аж захлиналися від кількості революційних гасел, промов та маніфестів, його обличчя набувало багряного відтінку, а сам він нервово посмикував усіма своїми кінцівками. Студенти його не любили, однак поважали: у Ніколаєвського був цікавий метод викладання, проте він ніколи не вислухував своїх студентів, натомість гарячково махав руками й кричав: «Маячня, ви говорите маячню!»
Але, як не дивно, з цього дня вони обидва кардинально змінились. Ніколаєвський значною мірою притупів, а Культурний, навпаки, набув хоч і збитого, але другого дихання. Чим це було спричинено – навряд чи зараз я зможу доступно пояснити. Знаю лише, що Культурний узявся за справу свого життя.
Обидва професори були дивними й лагідними дідками. Обом було за шістдесят і обидва, якщо щось і затівали, то затівали завзято і завжди у злагоді.
У той день наприкінці червня в приміщенні кафедри були тільки три людини: Культурний, що мляво снував уздовж дешевих, типових для таких приміщень шаф, обвішаних графіками і планами, Ніколаєвський, який сидів на типовому конторському столі, підібравши під себе свої повні білі ноги, та Валя Патлань, вирлоока, вибілена пергідролем методистка кафедри. Саме вона міняла Олександру Миколайовичу катетери та віддано допомагала обом в усіх їхніх справах.
– Знаєте, – раптом заговорив Культурний, – я от учора слухав одну передачу по радіо, там широко розкривалася тема фестивалів і карнавалів. Я ось що подумав. Пам'ятаєте, минулої осені Перший університет улаштував парад зірок: якщо я не помиляюся, його очолював цей, дай бог пам'яті… Валерій Малишев. Тоді на нього вийшла подивитися добра половина міста, і це в значній мірі сприяло підняттю авторитету їхнього закладу.
Культурний замовк. Він почав задихатись…
Наливши собі водички, він продовжив:
– Маю на меті запропонувати вам одну ідею. Безсумнівно, вона здасться вам у деякій мірі безглуздою і нераціональною, проте довіртесь, вона небезпідставна, тобто… що я хочу сказати: я не спав усю ніч і дійшов до думки, що нам, тобто нашому університету, а особливо кафедрі, було б доречно влаштувати щось і собі.
– Що влаштувати?! – різко запитав Ніколаєвський.
– Що влаштувати? – перепитав Культурний і, певно забувши, що він хотів улаштувати, ще раз повторив: – Що влаштувати…
– Так, мій любчику, – затрясся на місці Леонід Григорович, – що влаштувати?
– Ну, певно що не виставку воскових фігур, – зупинився Олександр Миколайович. –
