тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом, його відзначали потужніше, ніж відзначають День Незалежності. Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім'ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи. Це свято запроваджено років десять тому спільним націонал-демократичним проектом «Міста-побратими». Просто наше місто стало містом-побратимом міста Вашингтон, що знаходиться в Сполучених Штатах і безпосередньо є столицею цієї країни. Керівники проекту довго сперечалися, коли ж усе-таки відзначати це визначне свято: четвертого липня чи двадцять четвертого серпня? Гроші на проведення урочистостей давала американська громада, тому день святкування визначився якось сам собою. Перші три роки «Міста-побратими» фінансували святкові заходи, парад, феєрверк та костюми диснеєвських персонажів, а потім щось вони там не поділили, бухгалтер із чиєїсь сторони викрав певну суму грошей і подався до Австрії, і взагалі, не знаю яким чином, але там були замішані корейці – коротше кажучи, проект розвалився, та свято настільки сподобалось мешканцям міста, що вони власними силами продовжили його відзначати, і ось тепер, через тиждень, четвертого липня, мало відбутися свято, до якого за звичкою готувалися не тільки місцеві, а й гості нашого міста.
Я не готувався, тому що для мене це так зване свято не було якоюсь аж такою подією, точніше, це взагалі не було для мене подією, а навпаки – жалюгідним святкуванням чогось примарного і, швидше за все, неіснуючого. Усі минулі роки цього дня я просидів удома і, чесно кажучи, не збирався порушувати власну традицію і цього року.
Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…
Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…
4
Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.
– Хіба так зручно? – запитав я.
Але відповіді я не почув.
– Так же ж не зручно! – вже констатував я.
Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.
На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю
