вони зрозуміли – далі буде. Бо за ті півтора місяця, що відділяли перше вбивство від другого, справа не просунулася ані на сантиметр. Жодного відбитка. Жодної волосини. Жодного сліду. Жодного свідка. Жодного мотиву. І ніякого зв'язку, окрім того, що всі жертви жіночої статі і що їх однаково позбавили сердець та очей. Вбивця ніяким чином не збирався полегшувати їм роботу.
Пасків проковтнув залишки кави, зім'яв хрусткий стаканчик у кулаці, запхав його в кишеню плаща і покрокував до машини Сазоненка. Ледве вибравшись із салону, той запитав:
– Це те, чого ми боялися, Сергію?
Питання було риторичне; він знав відповідь – тому й приїхав. Пасків кивнув.
– Жодних сумнівів. Фотографи вже закінчили. Гарберг, схоже, теж, – він кивнув у бік судмедексперта, що порпався біля тіла.
– Гаразд, змалюй мені, що тут до чого, – сказав Сазоненко.
Пасків змалював. Жертва, молода жінка на ім'я Сніжана Доброхот, про що свідчили знайдені документи, їхала трасою зі Львова. Їхала на зареєстрованій на неї бордовій «ладі», котру знайшли між дерев за триста метрів західніше від тіла. Діставшись повороту на Бартатів, автомобіль чомусь з'їхав з шосе і посунув у самісінький ліс, занурившись достатньо глибоко, аби з узбіччя його ніхто не побачив. У кінці шляху Сніжана й знайшла свою смерть… хоча Пасків дотримувався думки, що це могло статися в машині. А на дерево вішали вже бездиханний труп. Чому? Бо на спинці ведійського сидіння і на склі з боку пасажирського знайдені сліди крові, на підлозі між педалями валяються розтрощені сонцезахисні окуляри. Ймовірно, вбивця їхав у машині разом із Сніжаною і саме він сидів за кермом, коли «лада» з'їхала з траси. Скоріше за все, на тому повороті він вивів дівчину з ладу, даруйте за ненавмисний каламбур, скажімо, за допомогою молотка. Якщо патологоанатом знайшов на голові жертви сліди ударів, як на двох попередніх трупах, – це лише остаточно підтвердить серійність. У підсумку можна припустити, що дівчину забив не просто випадковий попутник, а хтось, кого вона знала. І про чиї жахливі наміри не підозрювала до останньої миті.
– Це вже щось, – покивав Сазоненко. Вони підійшли до Гарберга, маленького лисого судмедексперта, який чомусь завжди здавався Пасківу як дві краплі води схожим на Лаврентія Берію. – Я так розумію, Саничу, ніяких сюрпризів не буде? – звернувся до нього.
Лице Гарберга відбивало таку ж беземоційність, як і завжди. Яку б кількість трупів на якій би стадії розкладу він не досліджував – погляд лишався холодним і зосередженим, а вуста тонкими й прямими, як розріз на шкірі.
– Навряд чи, – відказав він із натхненням радіоточки і зідрав гумові рукавички. – Той самий почерк, та сама зброя, та сама акуратність. Абсолютно точно – це справа одних рук. Маємо серійного вбивцю.
– Як щодо слідів ударів? – поцікавився Пасків.
– А як же? На потилиці. Схоже, добряче приклали середнього розміру молотком. Віконце як треба, можна
