вибоїнки бруківці, таки приходить катарсис. Ти не просто відчуваєш, що повернувся на батьківщину, – ти усвідомлюєш, що нарешті вдома.
Львів зустрів Олега останнім осіннім сонечком, і це лише додавало приємності – наче поцілунок коханої жінки після довгої розлуки. Зграйки прибуваючих та відбуваючих краян викликали приязну посмішку; метушливі таксисти сновигали туди-сюди, від самого перону і аж до виходу з вокзалу, закликаючи: «Хто бажає таксі? Прошу, машина недорого!», але Сокіл на те не купився. Пройшовши кілька десятків метрів до битої життям кнайпи «Марта», біля якої завжди стояло кілька непоказних стареньких автівок, він махнув рукою, і темно-сині брудні «жигулі», верескнувши спрацьованими гальмами, слухняно зупинилися на вимогу високого, ставного пана в доброму англійському строї. Олег не став питати, скільки йому буде коштувати шлях додому, – він важко гепнувся на переднє сидіння, усе ще тримаючи в руках дорогоцінну валізу, повернувся до водія і механічно, не отямившись від довгої подорожі та іншого життя, промовив:
– Погулянка-стрит, пліз.
– Ось не видрючувався б ти, Сокіл, – порадив йому густий бас дядька Міська, уже двадцять років, як його близького – через дві хати – сусіда. – Буде тобі стрит, буде й сквер. І то зі знижкою. Як ся маєш, синку?
Олег засміявся і, перекинувши валізу через голову на заднє сидіння, міцно обійняв старого.
– Ви тут яким дивом? Завжди ж у центрі стояли…
– Ну то й з центру людям часом до потягів треба, чи нє? – дядько Місько почухав потилицю крізь свого незмінного шкіряного картуза. – Ну, готовий до правдивої галицької їзди? Мамця, певно, жде… потішимо!
Потраскане авто зірвалося з місця так хутко, ніби мало в баку реактивне пальне, і, підстрибуючи, помчало вузькими львівськими вулицями. Погулянка, де родина Соколів мала двоповерховий приватний будинок, була однією з околиць Львова – зеленою, лісистою і достатньо тихою для усамітнення. Олег шалено скучив за нею, за маминою кавою, за черешнею, чиє гілля завжди зазирало у вікно його кімнати, і саме зібрався помріяти про все це і ще про сотню приємних речей, однак водій не дрімав. Сокіл вже й підзабув, який балакучий дядько Місько.
– Ну то як тобі велося на чужині, синку?
– Та нічого собі, – ухильно відповів Олег, щиро сподіваючись, що горда за нього ненька не встигла розбазікати на всю Погулянку про останню синову пригоду. Сусіди завжди підсміювалися над ним через його хобі – щоправда, незлобливо, та мало приємного, коли над тобою потішаються, хоч би й добром. Дядько помовчав, і Сокіл уже почав подумки вітати себе з тим, що минулося, коли почув знайоме скептичне плямкання. Його він не забув. Це був дуже, дуже поганий знак. Місько йому не повірив.
– Нічого, кажеш? А ось матуся твоя повідала, жи ти й там трупа знайшов, га?
– Так, і трупа, і вбивцю, – холодно зронив Олег.
– Ну то люкс! Тільки…
