порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де… – Ніна затнулася. – Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорда та Лондони – це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!
– Сам дивуюся. – її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.
– Тішитесь? – гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. – Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.
– Ну, часу в мене вдосталь.
– А в мене – обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, – з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. – Хатні справи, знаєте… Накопичились. Ще раз дякую – за приємну бесіду та каву. На все добре.
І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні – чомусь на думку спадає саме ця асоціація – карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно… І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще – Париж. І Рим… Їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію… А ще…
Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі… Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі – сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі – вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна – обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст – байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже…
– Чи дозволите скласти вам компанію?
Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.
– Прошу?
– Чи можу я провести вас додому?
– Я… так… ой, ні… краще не треба. – Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину
