замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.
– Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?
– Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.
Остап кивнув.
– Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.
Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку – ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім'ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.
– Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? – Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. – Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?
– Ось наведу в агенції лад, і посунуть, – рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.
– Що ж, певність – половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?
– Ще вчора зроблено, – посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! – Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі…
– Часу не гаєш, дотепнику. То добре, – тітка Аліна кивнула сама собі. – Що конкретно хочеш брати з умеблювання?
Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м'які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер'єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.
– Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?
– Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, – звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, – гайда совати меблі.
Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав
