style="font-size:15px;"> – Прогулюють?
– Так. – їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: – Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав'ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку – блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.
– Відгул.
– Прекрасно. А тепер… із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?
– Та будь ласка. То не є таємниця. – Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.
– Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то…
– А якщо нижчий? – Ніна засміялася. – Що, як я маляр чи штукатур?
– Ні. Маляри та штукатури не…
– Не ходять по дорогих кав'ярнях?..
– І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий… Вам двадцять сім. Ну як?
– Буде двадцять сім за два місяці. Браво!
Олег, жартуючи, манірно схилив голову.
– Я ще й не те вмію.
– Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..
– Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом – книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп'ютера дані з бухгалтерських паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.
– Півтори. І знову браво!
– Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.
– Яким «таким»? Хто ви за фахом?
– За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.
Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.
– Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.
– Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?
– Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?
– Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.
– Справжній приватний детектив?
– Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.
– Тут, у Львові?!
– Що вас дивує?
– Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.
