І тут мене накрило. Незважаючи на те, що мені вже тридцять років, майже ніде за кордоном я не був, якщо не рахувати Польщі й Словаччини, куди ми їздимо з друзями кататися на лижах. Але ж то Польща і Словаччина, де майже всі тебе розуміють, де всі люди схожі на тебе, я маю на увазі не тільки колір шкіри, очей та волосся, а й поведінку, культуру і таке інше, – а тут, на поромі, я вперше опинився в оточенні зовсім незнайомих людей – незнайомих, тому що несхожих. Серед них не було жодного європейця чи америкоса, не було навіть жодного джапаніса – я був тут такий сам, одиничний представник іншої нації, іншої раси, більше того, на цьому поромі в їхній уяві я був єдиним представником іншого Бога. Я це відчув чомусь дуже добре, можна сказати, підшкіряним жиром свого історичного православного походження, хоча насправді ніякого Бога я не презентував – я був сам по собі…
В ілюмінаторі плескалося Червоне море, таке ж одноманітне, як і всі інші моря. Люди, не приховуючи цікавості, розглядали мене: я відчував себе першим негром, що приїхав до якогось невеличкого районного центру в Україні.
Я відчув це так виразно і болісно, що мені стало жаль негрів. Одразу захотілося кудись заховатися, і врешті я взявся за блокнот і ручку, щоб записати ще кілька арабських слів. Блокнот і ручка виявилися класною схованкою – нарешті я зміг зосередитись і заспокоїтись. Єдине, що втішало, – Йорданія наближалася з кожною хвилиною. Цей чужий світ злякав – і, як не дивно, водночас зачарував мене.
Йорданія. Агаба і Петра. Кам'яні могили. 5—7.03.
Пором зайшов в Агабу в сутінках. Він довго, здається, цілу вічність, розвертався перед тим, як причалити. Якийсь митник узяв мій паспорт і зник в одному з численних приміщень вокзалу. Пройшло хвилин десять, протягом яких, пропонуючи за різну ціну довезти до Петри, мене домагалися таксисти, здебільшого такі ж нахабні, як і наші. Та, як не дивно, саме це мене і заспокоїло. Арабські таксисти своєю поведінкою виявилися як дві краплі води схожі на наших кримських таксистів, тож не такі ми вже й різні, як здається на перший погляд! Чиновник усе не повертався, і я вже починав себе проклинати за таку недбалість: що за теля – віддати паспорт зовсім незнайомій людині, це ж знає будь-яка повія – з паспортом ти людина, без паспорта – ніхто! Але тут митник нарешті з'явився, вдоволений собою, сказав, що все владнав – ось паспорт, і підвів до таксиста, який спокійно стояв під стіною й лузав горішки. «Ця людина довезе тебе до Петри. Не хвилюйся, все гаразд, він мій родич!» – і розцілувався з таксистом на прощання. Його доброзичливість миттєво стала зрозумілою, однак я був йому вдячний. «Ходімо! – сказав таксист. – Треба їхати! Мені ще повертатися». – «Скільки коштуватиме?» – «Не хвилюйся!» – «Так скільки?» – перепитав я й зупинився. «35 доларів». – «30», – наполіг я. «Гаразд. Це всі твої речі?» 5 дол. заощаджено, непогано для початку.
На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність
