відповідний. Але ефективне рішення Германові у голову не приходило, час спливав, і він починав потроху панікувати.
Неділя та її звичайні клопоти
– Ні, а хто міліцію викликав і що трапилось? – Митрофанович, який весь свій трудовий вік провів у ПОХРі, міліцію не любив. Швидше, зрозуміло, як конкурентів, бо прямих причин до нелюбові не існувало, але так уже склалося, що поява міліціонера майже ніколи не несла нічого доброго.
– Ніхто не викликав, самі приходили. Ось сюди. – Григорій Андрійович, старий партизан, показав на двері Германа. – Дзвонили, дзвонили, але ніхто не відчинив. Чи спав, чи той…
– Що? – Митрофанович зацікавився.
– …чи навмисне не відчинив. Та він ніколи не відчиняє нікому, крім дівок. Бачите, скільки папірців уже? – Він простяг руку із комунальними рахунками. – Треба віддати, поки не забув… Питали, хто такий, чи давно мешкає, кого водить… ну, таке…
– І що ти сказав?
– А що я скажу? Що бачив, те й сказав. Ось, про папірці. Третій місяць не плачено, куди це годиться, відключать гарячу воду всьому будинку через нього!
– А ким він працює?
– Не знаю. Іванівна, хазяйка квартири, казала, наче художником якимсь. На комп'ютері. До роботи виходить пізно, приходить о першій, а то й о другій ночі. Як правило, не сам, зауважте. Різні й симпатичні…
– А ти, Андрійовичу, як їхні обличчя зі спини бачиш у вічко?
– А я їх ранком бачу, коли вони виходять. Для чого ж із спини… – Андрійович наче образився.
Бультер'єр Бакс знов чи завив, чи захрюкав. Герман взагалі дивувався цьому псу, який як для своєї породи видавав занадто багато звуків. Звично булі – такі собі похмурі, мовчазні собаки, а цей просто артист розмовного жанру! Нетрадиційний такий буль.
Покуривши, Герман продовжив спостереження за стелею, паралельно обмірковуючи, що треба купити в супермаркеті. Курча чи телятину на сніданок, десяток яєць та, мабуть, макарони на вечерю, олії потрібно купити, може, ще креветок із пивом? Але пиво й креветки потребували компанії, а по неділях Герман принципово був сам, сам із собою, така собі ізольована релаксація. Він спохмурнів і ще раз спробував пригадати сон, але марно.
Крамниця була неподалік, хвилин десять пішки. «У цьому місті все знаходиться на відстані п'яти гривень на таксі!» – жартувала Мері. Хоча чому жартувала, це правда. Він вийшов на вулицю і нарешті відчув, що в цьому світі, крім звуків, є кольори. Відчув тому, що навколо все здавалося сірим і брудним, люди, які натовпом ішли з базару, були невиразними, майже непомітними, машини, що проїжджали, також здавалися брудними і одноманітними, обшарпані будинки пригнічували. Герман знав це своє відчуття невиразності вулиці. Воно означало, що він нарешті прокинувся, все нормально, життя триває, він його бачить таким, яким воно є. Значно гірше було, коли він не звертав уваги ні на кольори, ні на людей, ні на машини.
