і він увімкнув телевізор.
Того вечора йому навіть ніхто не зателефонував.
По телевізору розказували, як війська коаліції, до якої країна, де жив Герман, чи то входила, чи то не входила, переможно вбивають усіх на шляху до Багдада.
Чергова неділя без Мері добігала кінця.
Герман та його потворні менти
«Нам потрібен Герман С.! Він є?» – з цим банальним питанням на вустах двоє людей вранці в понеділок з'явилися у дверях його офісу. Вони тримали в руках по тоненькій папці так, начебто збиралися зараз передати Герману якісь надважливі папери. Він відірвав погляд від монітора – там було одне речення, написане звичайним Times New Roman – МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ.
– Торговим агентам вхід заборонено! – пожартував Герман, хоча добре розумів, що це явно не торгові агенти і жартувати з цими людьми не слід. Двоє почали потроху змінюватися на обличчі. Обидва – середнього зросту, трохи плюгаві, один – світловолосий, другий – чорнявий. Майже як брати від різних батьків і однієї матері, яка змалечку водить їх до одного перукаря й одягає на базарі в одного продавця. Цього разу, мабуть, був масовий завіз шкіряних курток із комірцем типу «баран» із Туреччини.
– Це ви – Герман С? – повторили вони питання.
– Так, це я – Герман.
– І прізвище ваше?
– Так, і прізвище моє.
– Нам треба з вами переговорити. – Вони це сказали проникливо, як родичі, які от-от збираються прочитати ваш заповіт і на щось дуже сподіваються.
– Говоріть. – Герман був злий. Всю дорогу до офісу він думав про кляту етикетку для клятого майонезу, про вбивство п'ятьох, про кров, яка, мабуть, текла по трубі в кухню сусідам знизу… Він відчував, що не виспався, що світ – хижа сіра тварюка, яка знову заважає йому жити. Але де ж тоді жити? Отож!
– Нам треба проїхати у відділок. Це ненадовго.
– У мене багато роботи.
– Буквально півгодини. Ми машиною. Тут можуть бути ваші співробітники, зайві люди… Швиденько складемо протокол – і баста.
– І баста, – повторив Герман. – Нікого немає, і ніхто не прийде, проте гаразд. Це пов'язано з убивством?
Чесно кажучи, у будь-якому іншому випадку він ніколи б не погодився їхати у якийсь відділок, але сьогодні йому було нудно на роботі, він розумів, що все одно нічого не винайде.
– Так, – відповіли менти, – певним чином. Буквально пару-трійку запитань для протоколу.
Першого удару світловолосий завдав йому відразу, як тільки вони увійшли до кабінету. Удар був професійно-підступний: по нирках, зі спини. Герман осів на підлогу: різкий біль, темрява в очах.
– Ну що, визнаватимемо провину і збережемо нирки для пива, чи як?
Герман, лежачи на підлозі, хапаючи ротом повітря, не розумів, що відбувається. До чого тут він?!
– Я
