працював, лише б не стирчати тут. Останнього разу вони бачились років зо три тому. Виявилось, що за цей час Тимур кардинально змінив підхід до фізичної праці і, як він висловився, з експлуатованого став експлуататором. Експлуатував він власні зв'язки по всі боки майже всіх європейських кордонів з однією метою – зробити щасливими якомога більше дівчат (цитата) «шляхом їх працевлаштування шлюхами».
– Ти вважаєш, вони не знають, чим там займатимуться? Чудово знають! Повір мені! Усі жінки – бляді!
Так це чи ні, Германа, чесно кажучи, хвилювало менше за все.
– Запах? Не пам'ятаю…
– Коли я служив в армії – уявляєш, я служив в армії!
– Ти служив в армії?
– Так от, – Тимур явно завівся на довгу розмову, – коли я служив у будбаті – королівські війська! – ми працювали на будівництві. Мені подобалось бути каменярем, класти на цемент цеглини… Таке відчуття… справжності, чи як це точніше сказати… Твоя робота просто очевидна, однозначно корисна, ти щось будуєш… Коли стану стареньким, привезу онуків до цієї клятої країни, покажу, що їхній дід збудував ось цими руками!
Тимур показав йому білі рихлі долоні навіть без натяку на важкі трудодні.
Герману наче весь час хотілося по маленькому, але сама думка про це завдавала болю. Суки. Просто суки! Нирка і спина несамовито боліли.
– Германе, – продовжував свій лікбез Тимур, – ти можеш нікуди не поспішати. Це якраз те місце, де нікуди не слід поспішати. Повір мені! У тебе попереду цілих 72 години. Як мінімум.
– Тобто?
– Ти, як і всі люди, що зачинені тут, у цій камері, затриманий «до з'ясування особистості». Це у них такий прикол, у ментів. Так що 72 години гарантовано. А якщо зізнаєшся, то просидиш трохи більше, якщо пощастить, звісно, можливо, місяць або два, поки не знайдуть справжнього вбивцю. А якщо не пощастить, то хтось із нас просидить за ґратами все життя. Довічне ув'язнення гарантовано. Чотири людини плюс мент, це тобі не жарти! Те, що тебе били менти і кричали, що ти вбивця, ще нічого не означає. Тут усім так казали. Так що не переймайся, якось владнається!
– Мужики, у карти граєте? – якийсь мужик на півголови зазирнув на їхній другий поверх.
– У дурня? Чи в очко?
– Поганий жарт, Тимуре, не до місця. Скажи спасибі, що тут блатних немає.
– От за це – спасибі. Погуляли б тоді.
– Тимуре, розбишако, – мужик доброзичливо посміхався, – ти новенького не підбадьорюй сильно. А то бачиш, – він показав рукою кудись у темний кут камери, – ти Ґоґі вчора ввечері підбадьорював, а його сьогодні ледь до смерті не забили. Не навроч. – Його півголови зникло.
Герман поки мало що розумів. Він пригадував цікаву книжку, котру якось знайшов в Інтернеті. Вона називалась «Як вижити у в'язниці» і була написана киянином, майже його однолітком. Сьогодні вона б йому стала в пригоді. Корисні поради, які читати треба було уважніше: не як детектив, а як «Довідник для городника».
– Тимуре, зачекай-зачекай, –
