терплячи всі його вибрики на кшталт того, що вона буцімто… відьма. Надто боявся осавул відьом та різної нечисті, якій нема ліку, це був чи не єдиний його ґандж! (А втім, справжня жінка і має бути хоч трохи відьмою, бо інакше цим чоловікам не даси ради!)
Тож за вже вкоренілою звичкою – «Та йдіть до Соломії, як вона скаже, так і буде, а мені голови не морочте, мало в мене своїх клопотів!» – послав до ключниці й дочку. Оксана пішла з охотою, радше з відчаєм, бо ні до кого їй було більше йти – виросла без матері, без бабусі чи рідної сестри – ба, навіть тітки-порадниці не мала! – без старшої, взагалі, жінки поруч, яка була б їй за порадницю, про що й шкодувала все життя.
– Ой, тітонько-голубонько, рятуйте мене і спасайте!..
– Тю, тю! Від якої це трясці-пені маю тебе рятувати і спасати? – Соломія вдала, що подивована, хоч чого до неї прибігла господарева дочка, збагнула одразу. – До неї свати приїхали, радуватися дівці треба, а вона – рятуйте та спасайте!.. Та і яка з мене рятівниця й спасителька, як я буває й собі ради не дам та батькові твоєму.
– Ой, тітонько, ой, голубонько, – співала своєї Оксана. – На вас тільки й надія. Потрапила я в пастку, як пташка в сільце і як вибратися – не відаю.
– То що ж я маю робити-діяти?
– Заховайте мене од сватів так, щоби вони… щоби вони мене ніколи більше не знайшли!
– Придумай для мене щось полегше, дівко.
– Хочуть мене віддати в чужу сторонку.
– Не вік же тобі сидіти-дівувати на Кальміусі? На Самарі, кажуть, життя краще і край безпечніший.
– З нелюбом мені і рай не рай.
– Еге-ге-ге, як любить казати твій батько, а мій господар пан осавул. Он воно в чому заковика. Чула, чула, що вже прибули в слободу свати від самарського полковника.
– Не піду я за їхнього сотника, через душу свою, через серденько не переступлю і все тут! Не піду я за їхнього сотника, хоч хай і на горло мене скарають. Чого це я маю йти за нелюба, як я кохаю Тараса?
– Так-таки й не підеш? – удала, що страшенно подивована Соломія. – Через волю батька свого переступиш? Отямся, дівко!
– Бог тому свідок – переступлю!
– Еге-ге-ге… Недарма так каже твій батько. Матиму ж я з тобою клопіт. Та й чого ти єрепенишся, дівко моя хороша? Ішла б за сотника, забере він тебе на Самару – там, кажуть, і життя краще, бо татари не близько і ґрунти кращі, і пан полковник, кажуть, знатний та багатий, і син його – хоть куди козак! Та за нього будь-яка дівка з дорогою душею побіжить! Ще й дякуватиме долі.
– А я не побіжу!
– Побіжиш, як батько… пожене.
– Знаю, що пожене, тому й до вас, тітонько Соломіє, за поміччю та порадою прийшла – рятуйте мене і спасайте.
Оксана закліпала і сльози горохом потекли з її очей, дівчина опустилася перед ключницею на коліна.
– Молю і благаю
