життя вони розпочинають у ніч народження молодика, тож усе буде добре.
– Козацьке сонце, – кивнув Тарас на місяць, – нас хоч і не обігріє, так захистить. Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.
– Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?
– Боїшся?
– Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…
– Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.
– Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.
– Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.
– А чи є ж вони у світі?
– Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.
– Що ти говориш?
– Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.
Зачепив веслом маківку, що біліла на темній воді, підтягнув її до човна і хотів було зірвати.
– Не треба, не руш її, – попрохала дівчина. – їй так гарно квітнути під місяцем у рідних водах. Хай квітне. Скільки в неї того часу на цвітіння – усього нічого.
Зненацька щось вискочило з води і знову у воду – бульк! Аж виляски пішли і сонної тиші, як не було.
– Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Мені лячно…
– То – риба сплеснула, – він обняв її, пригорнув до себе і млів од дівочого тіла у своїх обіймах, тож дідові Видрі довелося їх гукати.
– Годі, молодята, милуватись, пливіть швидше, бо скільки влітку тієї ночі – з гороб'ячий скік. Та й у дорогу далеку вже треба збиратися, ось-ось на сході крайнебо запалає…
Кількома дужими гребками Тарас пригнав човен і він, зашурготівши піском, ткнувся носом у берег острова.
– Ось і перший наш причал, – сказав дівчині. – Скільки їх ще буде!
В очеретах ні-ні та й скрикував якийсь птах – протяжно і наче розпачливо, мовби благав про допомогу. Таємничо-насторожено шумів темний очерет, що стіною оточував острів.
Вечеряли щербою (юшка з риби), що її наварив дід Видра. їли із спільного дерев'яного коритця. На свіжому листі очерету лежала варена риба.
Сиділи за куренем, аби на берег у слободу не було видно вогню од багаття. Дружно працювали ложками і гомоніли стиха. Оксана розповіла, що з нею лучилося, як її заховала Соломія в кімнатці, як вона потім опівночі вибиралася з хутора..
– Свати самарські вже в слободі, – казала. – Завтра вранці приїдуть
