квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, – здавалося, немовби панна злилась водно з тим цвітом – у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…
Та видіння те зненацька зникло.
42
Полум'я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.
Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бе'збач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.
Старий Гордієнко сказав йому вслід:
– Неспокійно сьогодні чомусь на душі.
– Еге ж… – на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.
– Пильнуй, Пилипе, – по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.
– Я, Пилипе, з тобою, – раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.
– Ходім, – озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.
Михайлик кинувся за ним.
А від синка, як завше, не відстала й мама.
– Я сам, мамо, я сам, – звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві.
А Михайлик спитав:
– Чи ж він живий?
– Це хто?
– Художник.
– Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? – І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…
Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.
Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло – десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, – і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.
Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.
Поривав туди очі й Пилип.
Бо ж десь там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.
Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.
Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.
Ось лілові
