на коней і всі інші.
Мамай сказав:
– Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.
– А де ж? – поспитала Явдоха.
– У гетьманському війську.
– Надовго?
– На одну ніч. Потім…
– А там вас не вб'ють? – стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.
– А ти – куди ж? – посміхнувся Мамай.
– Ми – з мамою, – мовив Михайлик.
– Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, – кивнула матінка. – До міста Мирослава.
– А ти? – спитав Козак француза.
– Супроти гетьмана, – сказав Пилип. – На Січ.
– До Січі, товариство, вам уже не добутись, – заперечив Мамай. – Схоплять однокрилівці.
Француз якось там по-своєму вилаявся.
І спитав:
– Куди ж нам їхати?
– До Мирослава. Всі разом рушайте туди.
– А що там?
– Ті, хто не зрадив народу. – І додав задля самого тільки Сганареля: – Там дівчина, що ти її шукаєш.
– Рушили! – хутко сказав Пилип. І поспитав у Козака Мамая: – Побачимось? У Мирославі?
– Будем живі, побачимось, – і Мамай з коня вклонився: – Прощавайте, панове товариство!
І всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.
Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:
– Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.
– Я ж – тільки стара жінка, голубе.
– Ви – мати. А мати ж на війні… – і попросив: – Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.
– Гаразд, – відповіла Явдоха.
– Найкраща путь проз річку Вовчі Води.
– Знаю. Прощавай! – І, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала: – Рушаймо!
Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.
Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень.
Але Козак Мамай у ніч шубовснув, як у море.
І раптом зник.
45
Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.
Але він же був не дух безплотний, отже, й таланило йому не раз у раз.
Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.
Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.
Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, – а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, – мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили
