але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, – і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.
Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не бе'збач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.
Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а з того боку річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.
Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.
Ледве чутно десь брязнула шабля.
Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.
Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:
– Пугу-пугу!
– Козак з Лугу! – не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!».
– Який козак? – запитав той же голос так високоносно, що матінка Михайлова шепнула:
– Однокрилівці!
– Який козак? – перепитав той же настирний голос.
Гордієнко відмовив:
– Наш козак, пане-брате.
– Яке сьогодні гасло?
– В печі погасло! – огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.
І тут же гримнув постріл.
– До зброї! – гукнула матінка.
Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може, й поляки, – з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.
Відступати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.
Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого Бог береже, а козака – шабля!» – а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.
Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора
