всякий крик. – Візьміть лишень! – І він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.
Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, – і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.
Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.
З нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглянув у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили – і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.
Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому Бог жадану змогу відреванжувати осоружному Козакові за всі прикрості, образи й капості, за всі ті візки, котрі чаклун йому підвозив рік у рік.
Хоч би й учора, саме в ту хвилину, коли його схопили жовтожупанники, Мамай таке патякав про гетьмана, про його знущання з простолюду, про накладання з католиками, про уклінність перед шляхтою, – він таке про пана гетьмана варнякав, що страшно й подумати.
Казав же він учора людям:
– Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж – крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?
І гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.
Чортом дихав на Козака пан гетьман.
Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з'явився на світ божий не без участі Козака Мамая.
56
Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з'явився він на світ з його руки.
Так, так, з руки!
Козак його колись намалював, так само як оце зараз – свого коня Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.
А сталося це так…
Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцять лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… І раптом…
Але стривайте, читачу!
Ви ту казку знаєте?
Оту, де королівна Золота Звізда?
Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:
– Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братиків порятувати, ламай
