словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. – А ще я казав про тебе, пане гетьмане… – І наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:
– Питалем не тебе!
– І ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти – кривоприсяжець, Однокриле…
– Цить!
– Щоб добрі люди лишались вірними Москві!..
– Я тепер – дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами – вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!
– Ні, – спокійно заперечив Мамай. – Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.
– Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.
І звелів генеральному судді:
– Кінчайте суд!
І все скінчилось хутко.
І вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.
Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.
І православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.
Та й сказав той попик:
– Кайся в гріхах, раб божий!
– Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!
– Аж он вона чекає на майдані, твоя смерть.
– То – не моя.
– Послухай, сину…
І панотець заходився великого грішника всовіщати.
А всі уважно слухали. І всі вже плакали, бо звикли плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.
Не плакав там лише Мамай.
– Чому ж ти не плачеш? – спитав попик.
– Я – з іншої парахвії, панотче.
– А-а… – мовив душевний пастир і співчутливо додав: – Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть – лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці – все одно. І всі ж ми – смертні: навіть королі, царі й гетьмани!
– Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! – з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. – Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від Бога коли-небудь погетьманувати ще й на шибениці?! Га?
Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.
– Пощади не просиш? – спитав Однокрил.
Мамай знизав плечима.
– Помреш без покаяння? – спитав попик.
– А я й не думаю вмирати.
– Доведеться, – кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.
– А я втечу, – сказав, кепкуючи, Мамай.
Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою
