заскоч тихенько в гречку,Доки кров буя…
Доленько моя!
Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму – не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину, дружиноньку вірну, дрібних дітей…
Але він мусив те, що мусив.
Його завжди кликав обов'язок.
І стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з жіноцтвом («нехай із ним справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата – киї, що після них мало хто й виживав.
Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий насамперед безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.
В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, – а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.
Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима – ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, – і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ, або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! – але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось – помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу і гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.
Еге ж, нелегко все це було пережити.
Бо й дівчина тая старілась.
Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав – сам-один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.
Співав та й співав.
Співав, бо не співати не міг.
Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…
Така вже вдача… «Наша дума,
