мусили просто неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.
Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду – козацька голота, челядники ремісничі, школярі, спудеї, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.
Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті – на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там діється, на тій широкій раді.
Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.
І зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.
А ті – далі та й далі.
І Соборний майдан, та й увесь Мирослав, і вся Долина зразу ж таки дізнавались – хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.
Це ж було потрібно знати кожному, бо на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного Бога терпіння благаючи, похмуро змагався з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.
Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.
5
Зіпершись біля столу на мережаний з чорного арабського дерева аналой, бо звик промовляти стоячи, отець Мелхиседек, досі не позбувшись давнезних запорозьких звичок, звертався до мирян з такими від серця словами:
– Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.
– Кому? – спитав Пампушка-Стародупський.
– Кошовому на Січ.
– Посилали вже, – заперечив Пампушка.
– Аж три! – додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. – Аж три листи!
– Де ж вони? – спитав єпископ. – Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…
– Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?
– Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.
– Про це ми вже царю писали! – вигукнув Пампушка.
– А тепер, – мовби й не чувши, провадив далі архієрей, – кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів
