style="font-size:15px;"> Хто міг?
І хто смів?
12
– Я мушу-таки спитати в неї, мамо! – пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.
– Про що спитати, синку?
– Я не знаю…
А потім знов і знов:
– Я мушу їй про все сказати, мамо! – І Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.
– Куди це ти? – схопивши свого Михайлика за руку, тихо спитала Явдоха.
– Я з нею мушу побалакати.
– Про що?
– Як то – про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…
– Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он – той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!
– Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…
– Не спіши.
– А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… Погляньте, мамо!
– Бачу! Ходімо разом, синку.
– Я сам, мамо, я сам…
– Так ти ж – несміливий, – сказала сумно мама.
– Несміливий, матусю.
– Так ти й не хитрий.
– І не хитрий, мамо.
– А до дівчат без хитрості – ого! – не підступай.
– Я буду з хитрістю, ненько.
– Ти?! З хитрістю? Таке теля? – і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: – Як ти гадаєш – хто вона?
– Кармела Подолянка.
– Небога самого владики!
– Владики то й владики.
– А хто ти сам?.. Хто ти такий?
– Я є коваль! – гоноровито відповів синок.
– Велике цабе – коваль!
– Велике, мамо, – без тіні посмішки кивнув Михайлик.
– Так у тебе ж – ні шеляга.
– Дарма!
– Ні хати.
– Дарма!
– Ні роботи.
– Дарма!.. Буде ж колись – і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! – і він скінчив рішуче: – Ну, я піду!
– Так ти ж – нестрижений.
– Дарма!
– Ти що надумав? – збентежилась мати.
– Одружитись, мамо.
– З небогою владики?! Збожеволів!
– Збожеволів, мамо, – покірно погодився хлопець.
І знову замовк.
Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.
А те, що скоїлось потім…
13
Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.
Ярина Подолянка, налякана двома покликами «Кармело!», якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.
На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, – бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні,
