пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.
Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! – подумала я. – Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.
Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло – до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.
Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.
– Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, – сказав він із притиском.
– Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, – сказала я, охоплена панікою. – І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.
– Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, – прошипіла вдовиця Бітон.
І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.
– У Вудстоці диявола немає, – повторив Том твердим голосом.
– Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, – сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, – подумала я, – що вона не чула, як Кіт читав рядки з „Доктора Фауста“».
– То математика, а не магія, – заперечив Том.
– Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви – такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.
– Як хто? – спитав Метью різким голосом.
– Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали.
