віжий»).
Ця розповідь цікава не лише тим, що виникнення чотиривірша пов’язують з іменем основоположника поезії на мові фарсі. Неважко помітити, що, рубаї, як і вся література, має народну пісенну основу (подібні розміри можна знайти і в українській народній творчості!). Але, звичайно, не будь-який чотиривірш зветься рубаї. Тільки вірш, який повністю завершений і думкою, що виражена в ньому, і досконалою афористичністю, що не потребує розвитку чи доповнення, має право на це високе звання. І ще одна особливість цього жанру – він не має тематичних обмежень (це і філософські роздуми, і епізоди повсякдення, і миттєвості настрою, і гра слів чи епіграма).
За тисячоліття рубаї принесли визнання не одній сотні поетів Сходу. Дехто з них за свої панегірики власть імущим заслужив звання «царя поетів», та більшість через своє вільнодумство помирало в злиднях і бідності. Не був винятком і славетний Омар Хайям, з іменем якого найчастіше й пов’язують жанр рубаїв, а його мудрість, дотепність, версифікаторська майстерність викликають художню насолоду у найбільш вибагливого читача. Як у всякого істинного поета, котрий знає свою силу, мова його дивовижно природна, гармонія слова і думки – вражаюча. Він був і залишається прикладом для всіх рубаїстів, хоча і сьогодні існують суперечки про кількість написаних віршів цим знаменитим математиком, астрономом і лікарем (60 чи всі 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривірш невідомого поета цінителі слова приписують великому Майстру. Множать кількість віршів і перекладачі (скільки перекладів – стільки й віршів!).
На жаль, сотні років твори багатьох поетів Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто ці твори міняли авторів, імена яких губилися в глибині віків…
Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навіть упадав у гординю, як, скажімо, індійський представник перськомовної поезії Мірза Абдулкадир Беділь, котрий запевняв без всякого сумніву: «Після мене поетів не буде!» Що за цими словами, окрім страху, що прийде тьма епігонів? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг більшого від своїх знаменитих попередників.
Краса ланів і нив у серпні неповторна,
та пісня колосків далеко не мажорна.
Прислухавшись, почув питання від зерна:
– А що співав би ти, коли б чекали жорна?
Як не дивно мені самому, але тільки ці рядки Беділя, надавши їм більш соціального звучання, мені схотілося переказати українською мовою. Хочеться думати, що і я маю право сказати, що під час роботи над віршами Омара Хайяма та творами інших поетів я зачерпнув інформацію з Астрального архіву (часом фізично відчував, що саме так писали вони чи написали б сьогодні українською мовою). Через три роки контакт повторився – я почав писати власні рубаї, прислухаючись до шепоту Небес…
Рудакі
Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,
щодня моєму недругу курила ти фіміам,
але уклін кумирові моєму слала все ж, любове!
І, врешті, диво сотворила: не вірю я божкам!..
Ти серце Господу вручи з душевним жаром,
забудь, що паном був дирхемам і динарам.
Як власне серце присвятив єдиній вірі,
за неї підеш в бій, мине життя не даром…
Про мене згадують тоді, як стрінуться з бідою.
Лиш лихоманка зігріва своєю теплотою.
Як спрага мучила всю ніч, хто допоміг мені?
Слізьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.
Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.
Ми – горобці, а смерть – мов яструб-птахоїд.
Зарання чи пізніш квітки у лузі в’януть,
а люта смерть змете мітлою навіть слід…
Не для злодійства меч, не для кривавих страт,
бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.
Щоб мир нам зберегти, меч ковалі кували…
Вино, ізюм, оцет, та спершу – виноград!..
Чому фарбую я чорнилом сивину?
Щоб вабити жінок? Як завше, не одну?
О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,
бо молоді літа назад не поверну…
Як косу розплете – настане враз імла.
Попестити не смій: це – пазурі орла!
Коли ж підкісники зняла ця юна діва,
здалось на мить мені, що мускус розлила…
Як закохаюся, кладу на стіл сувій:
слізьми пишу про
