style="font-size:15px;"> Півгодини тому вони проминули знак, про який тато сказав, що він дуже важливий. На ньому було написано: ВОРОТА ПЕРЕВАЛУ САЙДВІНДЕР – і тато сказав, що тільки до того місця, де знак, взимку можуть добиратися снігоочисники. Після того дорога стала дуже крутою. Взимку ця дорога закрита від маленького міста Сайдвіндер, яке вони проїхали перед тим, як дісталися цього знаку, і аж до Бакленда в штаті Юта.
Зараз вони проїжджали повз ще один знак.
– Мамо, а тут що?
– На цьому написано: ПОВІЛЬНІШОМУ ТРАНСПОРТУ ТРИМАТИСЯ ПРАВОГО БОКУ. Це для нас.
– «Жук» впорається, – сказав Денні.
– Дай Боже, – відповіла матінка і схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її відкриті спереду сандалі, і побачив, що пальці ніг вона також схрестила. Він захихотів. Вона теж йому посміхнулася, але Денні розумів, що мамі все одно тривожно.
Дорога вилася далі й далі вгору серією повільних S-подібних віражів, і Джек перекинув важіль перемикання передач з четвертої швидкості на третю, а потім і на другу. «Жук» протестуюче харчав, і очі Венді не відривалися від стрілки спідометра, яка спершу впала з сорока миль до тридцяти, потім до двадцяти, і там знехотя зависла.
– Бензонасос… – почала вона несміливо.
– Бензонасос витримає ще три милі, – коротко відказав Джек.
Кам’яна стіна правобіч обірвалася, відкривши провалля вузької долини, яка, оздоблена темною зеленню звичайних для Скелястих гір сосняків і ялинників, здавалося, тягнеться вниз безкінечно. Сосни поступилися сірим кам’яним скелям, що спадали на сотні футів, перш ніж розгладитися. Венді побачила стікаючий з однієї з них водоспад, післяполудневе сонце іскрилося в ньому, немов вловлені в блакитну сіть золоті рибки. Гарні були ці гори, але суворі. Їй не здавалося, що вони можуть вибачити багатьох помилок. Тривожне передчуття підкотилося їй до горла. Далі звідси на захід, у Сьєрра-Неваді, опинилася у сніговій пастці і, щоби вижити, змушена була вдатися до канібалізму ватага Доннера[62]. Гори не вибачають багатьох помилок.
Витиснувши педаль зчеплення, Джек ривком перемкнув важіль на першу швидкість, і вони насилу поперли вгору, двигун «жука» хоробро стугонів.
– А знаєш, – промовила вона. – Не думаю, щоби нам трапилося більше п’яти машин, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер. І одна з них була готельним лімузином.
Джек кивнув:
– Він курсує до аеропорту Стейпелтон у Денвері. Ватсон каже, що там, вище готелю, вже є обледенілі ділянки, а на завтра високо в горах обіцяють ще більше снігу. Кожен, хто зараз їде крізь гори, намагається триматися головних доріг, просто про всяк випадок. Краще б той клятий Уллман був там, на місці. Гадаю, він таки буде.
– Ти певен, що комора там достатньо заповнена харчами? – спитала вона, усе ще згадуючи про ватагу Доннера.
– Він так сказав. Він хотів, щоби Хеллоран усе там передивився разом з тобою. Хеллоран – це кухар.
– Ох, –
Ватага переселенців з Іллінойсу до Каліфорнії, якою керував Джордж Доннер, з листопада 1846 року до квітня 1847 опинилися в сніговому полоні в горах Сьєрра-Невада, де серед них були випадки поїдання трупів померлих від переохолодження й голоду соратників; з 82 вижило 48 людей.
