з-за вуха. Тут лікарня.
Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.
– Я хтів її викурити біля складу.
– Погана перспектива, – зауважив Расті, – для того місця, де зберігається запас пропану.
– Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.
– Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам’ятаю, кожний на три чи на п’ять тисяч галонів.
– То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?
Расті почухав потилицю.
– Якщо вони будуть – ким би ті вони не були – гасити це силове поле довше трьох-чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.
– Розкажи мені щось, чого я не знаю, – відгукнувся Твіч. – Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. – Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. – Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди…
– Кому таке могло вплисти в голову?
– Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.
Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.
– Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.
– Доведеться чубитися з Ренні.
– Це коли наша лікарня – його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня?
– Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.
– А де він?
– Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?
– Ні, – відповів Расті. – Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.
– Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.
– Відсмокчи в мене, жевжику, – відповів Расті.
А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.
Зараз у Честер Міллі друга година звичайного, неймовірно гарного – такого, що аж очі ломить – осіннього дня. Якщо б звідси не погнали пресу, фотокореспонденти почувалися б, немов у фаховому раю. І не лише тому, що дерева палають на повну силу. Мешканці замкненого міста масово сунуть на пасовище Алдена Дінсмора. Алден уже погодив із Ромео Берпі суму оренди: шістсот доларів. Обидва задоволені: фермер тим, що змусив бізнесмена значно підняти ставку від спершу запропонованих двохсот, а Ромео тим, що готовий був дати й тисячу, аби до цього дійшло.
Від демонстрантів і закликачів Ісуса Алден не отримав і ламаного шеляга. Та це не означає, ніби він не має поживи з них; фермер Дінсмор народився вночі, але ж не в останню ніч творіння. Щойно з’явилися перші машини, він визначив величеньке місце для автостоянки, зразу по північний
