божевільний. Виявилося, що такий же, як у батька, картуз «Джон Дір» на його голові обернуто задом наперед, і він не пам’ятав, чи саме таким чином він його й надів. Всюдихід похилився набік, тоді вирішив вирівнятися. Ось він уже майже на місці, а один із солдатів не витримав і теж йому кричить «стій».
Рорі зупинився, та так різко, що ледь не дав сторчака через рукояті квадроцикла. Він забув поставити чортів візок на нейтралку, і той стрибнув уперед, таки вдарившись об Купол, і лише тоді заглух. Рорі почув скрегіт металу й хрускіт розтрощених фар.
Злякавшись, що всюдихід на них зараз наїде (око, що не бачить нічого між собою і об’єктом, котрий різко наближається, вмикає потужні інстинкти), солдати кинулися врозтіч, залишивши вільний простір і таким чином позбавивши Рорі необхідності закликати їх до того, щоб відійшли від місця можливого пролому з осколками. Йому хотілося стати героєм, але заради цього вбивати чи ранити когось йому зовсім не хотілося.
Треба було поспішати. Найближчі люди знаходилися на автостоянці й біля ярмаркового тенту, і звідти вже бігли до нього наввипередки. Серед них були його батько і брат, вони кричали йому на бігу, аби не робив того, що йому там збіса здумалося зробити.
Рорі висмикнув рушницю з-під пружинних строп, упер собі в плече приклад і прицілився в невидимий бар’єр п’ятьма футами вище за трійко мертвих горобців.
– Кинь, хлопчику, це дурна ідея! – гукнув йому хтось з солдатів.
Рорі не звернув на нього ніякої уваги, бо ідея була гарна. Люди, що бігли від стоянки й від тенту, були вже майже поряд. Хтось – то був Лестер Коґґінс, котрий бігав набагато краще, ніж грав на гітарі, кричав:
– В ім’я Господа, синку, не роби цього!
Рорі натиснув курок. Ні, тільки спробував. Запобіжник було ввімкнуто. Він озирнувся через плече і побачив високого, худого проповідника з церкви святош, котрий випередив його захеканого, з почервонілим лицем батька. У Лестера вибилася зі штанів і розвівалася на бігу сорочка. Очі вибалушені. Зразу за ним мчав кухар з «Троянди-Шипшини». Вони вже були менш як за шістдесят ярдів, і преподобний, так здалося, раптом ввімкнув у собі четверту швидкість.
Рорі відімкнув запобіжник.
– Ні, хлопчику, ні! – знову закричав по той бік Купола якийсь солдат, одночасно присідаючи з розкинутим руками.
Рорі не звертав уваги. Так завжди буває з грандіозними ідеями. Він вистрелив.
На його нещастя, постріл був точним. Високоударна куля стукнулася об Купол під прямим кутом, зрикошетила і, мов на гумці, відскочила назад. Рорі не відчув різкого болю, тільки потужне біле світло спалахнуло в його голові, коли менший з двох фрагментів кулі вирвав йому ліве око і засів у мозку. Фонтаном бризнула кров, потім, коли хлопець упав на коліна, закривши руками лице, вона потекла йому і крізь пальці.
– Я осліп! Я осліп! – кричав Рорі, і Лестер вмить згадав ті слова, на яких був зупинився його
