добре, я й далі працювала б у бібліотеці, їла б свої сандвічі на майдані перед театром, читала б книжки, яких ніколи не дочитувала б до кінця, дивилася б телевізор, який показував би одне й те саме протягом наступних десяти, двадцяти, п’ятдесяти років.
Я знаю, що їла б сандвічі з відчуттям провини, бо гладшала б через них; і не ходила б у бари, бо мала б чоловіка, який чекав би мене вдома, щоб я піклувалася про дітей.
Життя для мене перетворилося б на очікування, коли діти виростуть, і я знову дістану змогу щодня думати про самогубство, не маючи мужності реалізувати його. Одного чудового дня я дійшла б висновку, що життя таким і є, нічого в ньому не посувається вперед, нічого не змінюється, і мені доведеться змиритися з ним.
Вероніка припинила свій внутрішній монолог і дала собі обіцянку: вона не покине Віллєте живою. Ліпше покінчити з усім тепер, поки вона має мужність і здоров’я, щоб померти.
Вона засинала й прокидалася, помічаючи, що кількість апаратури навколо неї зменшується, температура її тіла підвищується, а обличчя санітарок щораз інші, але завжди одна з них сиділа біля неї. Крізь зелені штори проникали звуки плачу, стогонів від болю або голосів – хтось тихо і спокійно надиктовував розпорядження. Іноді далеко гудів якийсь апарат і вона чула поквапні кроки в коридорі. У такі години голоси втрачали спокійний тон і напружено давали швидкі, короткі накази.
В одну з хвилин, коли до неї повернулося ясне мислення, чергова санітарка запитала:
– Ти не хочеш знати, який у тебе стан?
– Я знаю, який він, – відповіла Вероніка. – І справа не в тому, в якому стані перебуває моє тіло. Справа в тому, в якому стані перебуває моя душа.
Санітарка хотіла ще трохи поговорити, але Вероніка вдала, ніби заснула.
Коли вона розплющила очі, то вперше помітила, що тепер вона лежить не в кутку за ширмою, а в іншому місці, схожому на велику лікарняну палату. Голка для вливання сироватки досі стриміла в її руці, але всі інші голки та трубки з тіла вийняли.
Високий лікар у білому халаті, що контрастував із пофарбованими в чорний колір вусами та волоссям, стояв біля її ліжка. Поруч із ним молодий стажер робив якісь записи в розкритому блокноті.
– Скільки часу я вже тут? – запитала Вероніка, звернувши увагу на те, що говорити їй складно, їй не вдавалося виразно вимовляти слова.
– Два тижні в цій палаті після п’ятьох днів в реанімації, – відповів лікар. – І дякуйте Богові, що ви досі тут.
Молодий стажер здавався здивованим, так ніби ця остання фраза старшого лікаря не відповідала дійсності. Вероніка відразу помітила його реакцію, і її інстинкт загострився: невже вона перебувала тут довше? Їй досі загрожує небезпека? Вона стежила за кожним порухом, за кожним жестом обох лікарів; вона знала, що ставити запитання марно, вони ніколи не скажуть їй правду, та коли вона буде уважною, то зможе зрозуміти, що відбувається.
– Назвіть
