похованою того ранку під нашаруванням заспокійливих ліків, знову вийшла на поверхню.
– Непогано, – сказав старший лікар, закінчивши розпитування.
– Скільки ще часу я маю бути тут?
Молодший лікар опустив очі, й вона відчула себе підвішеною в повітрі, ніби починаючи з відповіді на це запитання буде написана нова історія її життя й ніхто не зможе змінити її.
– Ти можеш сказати їй, – зауважив старший. – Багато пацієнтів уже знають про це, і вона про все довідається неминуче. У цій лікарні зберегти таємницю неможливо.
– Що ж, ви самі визначили свою долю, – зітхнув молодший лікар-стажер, зважуючи кожне слово. – Тепер ви маєте наслідки свого вчинку: прийняті в такій неймовірній дозі наркотики призвели до коми, в якій ваше серце зазнало безповоротних ушкоджень. Ви заробили собі некроз шлуночка…
– Говори зрозуміліше, – порадив молодшому старший. – Скажи прямо про те, що її цікавить.
– Ваше серце зазнало тяжких ушкоджень. І незабаром воно перестане битися.
– А що це означає? – перелякано запитала вона.
– Той факт, що серце перестає битися, може означати тільки одне: фізичну смерть. Я не знаю, які ваші релігійні вірування, але…
– Через який час моє серце перестане битися? – урвала його Вероніка.
– Через п’ять днів, а щонайбільше – через тиждень.
Вероніка відчула, що поза виглядом професійної поведінки і стурбованості, цей хлопець промовляв свої слова з глибокою втіхою. Наче вона заслужила ту кару й правила за взірець для інших.
Усе своє життя Вероніка бачила, що багато людей, яких вона знала, розповідали про жахіття чужого життя з таким виглядом, ніби були дуже стурбовані й прагнули допомогти, але насправді знаходили втіху в стражданні інших, бо це вселяло їм віру в те, що вони щасливі, що життя було до них великодушним. Вероніка терпіти не могла таких людей. Вона не хотіла дати цьому хлопцеві жодного шансу скористатися зі свого становища, щоб приховати свої власні розчарування.
Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.
– Отже, я не зазнала невдачі.
– Ні, – підтвердив він.
Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.
Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа – швидка дія пігулок, а інша – чекати смерті протягом п’ятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.
У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.
«Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».
Їй треба вибратися звідси й роздобути
