я не влаштовував, – слабо відпираюсь я. – Я не хотів танцювати.
Герда відштовхує мене.
– Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.
Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.
Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Ґеорґ і Ризенфельд перейшли на «ти». Ризенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.
Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Ризенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.
– Волосся пофарбоване, – каже вона.
В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.
Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п’яний. Нарешті Ризенфельд кличе кельнера. Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.
Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Ризенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.
Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.
– Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?
– Ти мене спіймала? – спантеличено питаю я. – Навпаки, я тебе!
– Із ким! – веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. – З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!
Ніхто й не думав доторкатися до неї.
– Я тут у справах, – кажу. – А ти? Як ти потрапила сюди?
– У справах! – глузливо сміється вона. – У справах! Хто ж помер?
– Опора держави, дрібний вкладник, – відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. – Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.
– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид
