style="font-size:15px;"> – Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.
– От бачиш! – каже Ізабела. – А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?
– Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.
Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.
– Ти зараз ніби відьма, – кажу я. – Молода і небезпечна відьма.
Ізабела сміється.
– Відьма, – шепоче вона. – Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!
Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.
– Ходи, – шепоче вона.
Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендик! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.
– Тобі треба одягтися, – кажу я.
Ізабела сміється.
– Треба, Рудольфе? – глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.
Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло – здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив відтінок.
– Скинь це геть, – шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку. Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які – вони вузькі, тверді і міцно вчепилися в мене.
У мене мороз пробігає поза шкірою. В Ізабелі раптом прорвалось щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як порив вітру або як удар; воно збиралося звідусіль, скупчувалось у ній і тепер вибухнуло, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую стримати її за руки і озираюсь. Але вона вириває їх. Вона більше не сміється: на обличчі в неї написана смертельна серйозність істоти, яка знає тільки свою мету і, не задумуючись, помре, аби тільки її досягти.
Я не можу втримати її. У неї звідкись з’являється сила, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб не робити цього, я притягаю Ізабелу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Так не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, однак хіба все завжди не є насильством? Її очі – біля самого мого обличчя, порожні очі без будь-якого виразу, застиглі, прозорі.
– Боїшся, – шепоче Ізабела. – Ти завжди боїшся!
–
