style="font-size:15px;"> – Що з нами робиться, Ґеорґу? – питаю я. – Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?
– І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона вийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.
– Це для Ризенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.
– Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?
– Її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.
Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.
– Як ти гадаєш, «Манеж» – добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.
– А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?
– Хіба в них є малюнки про цирк? – питає Отто, щиро зацікавлений.
Я одмахуюсь од нього.
– Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!
Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.
Повертаються Ліза й Ризенфельд.
– Я не знаю, що сталося, – каже вона, – але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.
І не встигає Ризенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Ґеорґ, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.
– Яке ніжне світло, – каже Ізабела. – Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?
Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь ґратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.
– Він завжди повертається, – кажу я і обережно додаю: – Завжди, Ізабело.
– А ми? Ми теж повертаємося?
Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.
Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.
– Ми теж, – кажу я – Завжди, Ізабело. Ніщо
