далі те, що сам не можеш утримати.
– Що?
Я знизую плечима.
– Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.
Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і досить-таки спокійно біжить навздогін. Другий сторож, ніби нічого й не трапилось, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє ворота. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить набагато швидше за сторожа.
– Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? – питаю я сторожа, що залишився біля воріт.
– Повернуться вони обов’язково вдвох.
– Щось не схоже на це.
Сторож стискає плечима.
– Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан Форстгауза випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки, щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне, – сторож підморгує мені. – Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не випускає його з очей. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він проковтнув своє пиво. А чому б і ні? Потім він повертається назад, сумирний, як ягня.
Ізабела не прислухалась до розмови. Тепер вона питає:
– Куди він хоче?
– Напитися пива, – кажу я. – Більше нікуди. Хто ще може мати таку мету!
Ізабела не слухає. Вона тільки не зводить з мене очей.
– Ти теж хочеш утекти?
Я хитаю головою.
– Втікати нема куди, Рудольфе, – каже вона. – І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… – вона замовкає.
– Що за ними, Ізабело? – питаю я.
– Немає нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними немає нічого.
Сторож зачиняє ворота і запалює люльку. До мене долинає міцний запах дешевого тютюну і навіває чарівну картину: просте життя без проблем, із скромною професією, доброю жінкою, слухняними дітьми, чесно прожиті роки і чесна смерть. Все сприймається, як належне: трудовий день, вільний вєчір, ніч, і тебе не мучать ніякі питання. На мить мене охоплює туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Потім я зиркаю на Ізабелу. Вона стоїть, тримаючись руками за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним – ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.
Нарешті Ізабела обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.
– Ходімо, – каже вона, беручи мене за руку.
Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.
– Ти не повинен ніколи залишати мене.
– Я й не залишу тебе ніколи.
– Ніколи, – повторює вона. – Але ніколи таке коротке.
Із срібних кадильниць
